АНДРІЙ ПОЧАЄВЕЦЬ: «КАРАЮСЬ, МУЧУСЬ…»

Серед самобутніх поетів нашого краю значне місце посідає поезія нашого земляка, талановитого поета-шістдесятника, людини трагічної долі.

Він народився 7 грудня 1940 року в селі Опарипси Червоноармійського району в селянській родині. Батько, Трохим Васильович, працював механіком на млині.. Мати, Надія Микитівна, вела домашнє господарство. У сімї було четверо дітей (троє братів та сестра). Андрій – наймолодший.

Батька розстріляли нацисти на очах дітей посеред власного подвіря за відмову їхати до Німеччини. Проте жодної допомоги від радянської держави за це не було: не на фронті ж загинув… Мати змушена була сама важкою працею заробляти на хліб насущний. Обробляла землю своїми кіньми, плела кошики з лози, збирала з дітьми в бродівському лісі ягоди, які дочка Юля, моя ровесниця, продавала на ринку. Андрій навчався у місцевій школі, допомагав матері по господарству. У 1958 році переїхав до старшого брата, який після закінчення Донецького гірничодобувного інституту працював на шахті №2 «Нововолинська».

Працюючи на цій же шахті, Андрій продовжував навчання в середній школі робітничої молоді. Наполегливо працював над собою, зібрав багату домашню бібліотеку. Гарно співав, купив акордеон і навчився на ньому грати, тому був душею товариства. Із шкільних років він захоплювався поезією, уже в молодших класах писав вірші, оповідання. Але друкуватися почав у місцевих газетах Волині на початку шістдесятих років минулого століття. Звичайно, юнак розумів, що шлях до сяючих вершин поезії всіяний тернами і, окрім таланту, необхідна серйозна праця. Він наполегливо читає твори видатних майстрів слова, теорію літератури. Відвідував літературну студію ще в Нововолинську, а згодом – у Львівському університеті. Тут ще повніше розквітає його талант. Невдовзі Андрій почав друкуватися в республіканських газетах( «Літературна Україна», «Правда України»), часописах (Вітчизна», «Прапор», «Жовтень»).

Як розповідала його рідна сестра Юлія, котра навчалася в Червоноармійській середній школі в паралельному з моїм класі, брат вирізки з газетних публікацій наклеював у альбоми, які влітку 1962 року подав разом з документами у приймальну комісію Львівського університету. Його відразу ж запросили до ректора університету академіка П.Лазаренка й звільнили від вступних іспитів. В кінці серпня цього ж року він був зарахований студентом І курсу філологічного факультету. Щорічно їздив у складі будівельного загону на цілину. Заробивши трохи грошей, купував одяг сестрі, гостинці матері. Студенти обирають його комсоргом факультету. Товаришував він з Романом Лубківським, якого я теж добре знав по спільних заняттях студентів –істориків і журналістів з військової підготовки.

Маючи велике захоплення і любов до літератури, Андрій виступав перед студентами зі своїми віршами, які їм дуже подобались. Підготував із творів, раніше надрукованих у газетах та журналах, добірку віршів «Протуберанці на сонці», яку здав до друку у видавництві «Каменяр».

На ІІІ курсі почав писати сатиру і гумор, підготував до друку наступну добірку віршів «Земля кличе», де торкається морально-етичних проблем та осмислює історію країни, зокрема, її трагічні сторінки. Андрій в своїх поезіях оспівує шахтарів, зокрема, у вірші «Шлях у вічність»:

«Ми –ті, хто гори кам’янисті

Здвигаєм, поступом йдучи.

Ми – люди з помислом вогнистим,

Ми – підземелля орачі.»

Навіть пише про дружбу волинських і донецьких шахтарів у поезії «Донбас Волині руку простягає». Адже поет не міг навіть подумати, що через більш як півстоліття Донбас буде кривавою плямою на мапі України. У своїх оповіданнях «Мартина зоря», «Яшка» автор показує важке життя українських селян в довоєнній Польщі.

Дві добірки віршів були позитивно схвалені у видавництві «Каменяр», але після втручання органів КДБ не були надруковані.

Це були лише симптоми майбутньої трагедії. Після хрущовської «відлиги» почалися «репетиції» брежнєвської неосталінської епохи. Одна з них, найбільша, трапилася у 1965-1966 роках, коли пройшла серія арештів та судових процесів над українською інтелігенцією. Виникла справа 24-ох. Були заарештовані брати Горині, Осадчий, Мороз та інші. Відчуваючи можливий арешт, Андрій о четвертій годині вдосвіта приїхав додому й привіз дві валізки з забороненою та самвидавчою літературою. Наляканій його раптовим приїздом серед ночі матері, пояснив, що його можуть арештувати за вірші та любов до України. Невдовзі, по дорозі додому Андрія зняли з поїзда на станції «Підзамче» у Львові, І почалися тортури в застінках КДБ, Стріляли по ньому понад головою, одягали на нього сорочку, по якій пропускали струм. Після таких «розстрілів», застосування електрошоку та побиття (голова була травмована в багатьох місцях), вимагали свідчень, але він мовчав. Згодом відпустили додому, Як пригадувала сестра, Андрій дуже стогнав уночі, зривався: «Вбивають! Мамо, струм!» Через якийсь час, як тоді було заведено, скерували на примусове лікування в Острозьку психіатричну лікарню. Потім видали довідку про інвалідність з дитинства. З лікарні не відпускали, кілька разів утікав, але санітари в’язали знову. Нарешті мати не віддала й на декілька років він залишався в рідному селі.

Твори Андрія друкувалися в 1968-1970 рр. в районній газеті «Прапор перемоги» завдяки допомозі Григорія Чубая, відомого поета. Вони з Почаєвцем відвідували літературно-мистецьке обєднання «Акорд», яке почало працювати при газеті з його ініціативи та кореспондентів цього виання, котрі перейшли працювати з Дубенської газети «Червона зірка» й мали досвід роботи у літературному об’єднанні  «Серпанок»( В.Бахно, О.Яцковський). Це була чергова спроба Чубая згуртувати інтелектуальну молодь району. На засіданнях проводили обговорення та взаємне рецензування творів. В статті «Пошук – закон творчості» Г.Чубай характеризує творчість Андрія Почаєвця: «Кожна його поезія – певною мірою поетичний пошук, відчувається новизна образів. Він описує природу рідного краю, любов до матері, до України, своєї Вітчизни

«Я полюбив тебе, Вітчизно,

За мужність, правдоньку ясну,

За те, що ти несеш до світу

Чуття братерства і добра»

З теплотою про самобутнього поета згадує і його однокурсник, член Національної Спілки письменників України, Степан Бабій, який жив з ним в одній кімнаті в 1962-1963 рр.

В 1969 році Андрія остаточно запроторили в Острозьку психлікарню. 16 квітня 2004 року в своєму листі до Дмитра Кравця, лауреата премії ім..Г.Чубая, А. Почаєвець писав: «Більшовицький каток розтоптав мене. Рани залишилися в душі і на тілі. Чисту юність свою віддав за любов до України…Посивіли літа. Обгоріли мости. А проте гніт життя треба мужньо нести, доки вистачить сил.»

На жаль, поет не мав жодної офіційно виданої за незалежної України збірки. Лише в 2005 році на підставі знайдених рукописів, віршів і прозових творів, збережених люблячою сестрою, газетних і журнальних публікацій, знайдених Д.Кравцем, завдяки благодійникам – поету Богданові Стельмаху та колективу Львівського видавництва «Сполом» була надрукована збірка поезій А.Почаєвця «Караюсь, мучусь…»

В даний час Андрій знову лікується в Острозькому спецінтернаті. Юлія його відвідує часто. Вона проживає з родиною в Червонограді на Львівщині.

В сучасній Україні могла би повністю розкритися творчість Андрія Трохимовича. Але не судилось – нелюдська система погубила самобутній талант і долю поета,який зумів зберегти чистим світ своєї душі.

Юрій Арламовський