Вітаю Вас, Гість

Забув московський ведмідь, де лігво азійського тигра?...

 

1 вересня 1939 року, 75 років тому, почалася ІІ Світова війна. Вона була прологом Першої світової, яка не розв’язала вузол суперечностей, що існували між великими країнами Європи і Російською імперією, а лише поглибила їх.

На арену вийшли нові політичні сили:німецький соціал-націоналізм і російський більшовизм, які й почали боротьбу за новий світовий порядок.

Непослідовність урядів Англії, Франції, їхня політика «умиротворення» агресора – фашистської Німеччини в ІІ половині 30-их років 20 століття та політика невтручання США заохочували А.Гітлера до нових загарбань, сподіваючись спрямувати зусилля Третього рейху на  Сході проти СРСР і тим самим убезпечитися від нападу з боку Німеччини. Оголосивши СРСР головною антифашистською силою, Й. Сталін таємно домовився з нацистами про поділ Європи на «зони впливу» і тим самим гарантував А.Гітлеру невтручання СРСР у разі німецької агресії проти західних країн. Радянський Союз відмовився від створення системи колективної безпеки  в Європі  і став жертвою фашистської агресії. Після приходу фашистів до влади в Німеччині 30 січня 1933 р. польські керівники розуміли, що Польща може зазнати нападу з боку сильнішого сусіда. Декретом Президента Речі Посполитої від 9 листопада 1936 р. була введена обов’язкова військова і трудова повинність. З 26 жовтня по 4 листопада мій тесть Іванюк Микола працював на будівництві земляних укріплень в районі села Бугаївка. Влітку 1938 р. в нашому краї відбулися маневри польських військ.

Німецький уряд в 1939 році почав вимагати від Польщі права на прокладання автостради через так званий Даньцігзький коридор до Східної Прусії. Але це було порушення суверенітету і поляки відмовилися. У березні 1939 р. британський уряд оголосив про надання Польщі допомоги у разі будь-яких агресивних дій проти неї. Пізніше про таку допомогу оголосив і уряд Франції. Гітлерівське командування розробило план «Вайс» - напад на Польщу.

В Європі запахло порохом…

Як пригадував наш земляк – мій двоюрідний дядько Андрій Киричук 1925 р.н., в червні 1939 р., коли він закінчував польську семирічку, на уроці вчителька запитувала кожного учня, скільки він дасть грошей на оборону народу. Сусід Андрія – Зігмунд Козіріцький, син залізничника, сказав, що дасть 10 злотих, велику на той час суму.

Адже різноробочим за один  день виплачували по 1 злотому.

Андрій відповів, що дасть 2 злотих. Тоді сусід штовхнув його, Андрій дав здачі. Вчителька нагримала на них і побігла жалітися до директора школи Бирки. Той викликав до школи Андрієвого батька і довго сварив.

Згідно плану «Гіммлер», 31 серпня 1939 року група переодягнених у польську форму німецьких солдатів напала на власну радіостанцію прикордонного містечка Глейвіц, у ефір було передано заклики війни проти Німеччини.

А вранці 1 вересня 1939 року війська вермахту перейшли польсько-німецький кордон. Почалась Друга світова війна. 3 вересня Англія та Франція оголосили війну Німеччині, але реальної допомоги Польща від них так і не отримала.

За незалежність Польщі боровся і Остапюк Микола Григорович, який служив у польському війську. Народився він 3 вересня 1917 року в Росії, в селі Челнавські Дворики Тамбовської губернії в родині селянина з України. Пізніше вони переїхали на Люблінщину. Микола Григорович був учасником героїчної оборони Варшави, яка тривала 20 днів. Під час фашистської окупації Польщі воював у збройних формуваннях Армії Крайової, яка була створена в 1941 році польським еміграційним урядом, що знаходився в Лондоні.

Після вступу в липні 1944 року Червоної армії на територію Люблінщини,  Микола Григорович був мобілізований спочатку до радянської військової частини, а потім переведений до Війська Польського, де він відповідав за постачання продовольством свого полку. В 1947 році він був демобілізований і разом з родиною переїхав жити до села Варковичі Дубенського району. Там у нього народився син Степан. Микола Григорович працював їздовим, а згодом – різноробочим у місцевому колгоспі ім..Паризької комуни. За незалежної України польський уряд виплачував йому пенсію. Останні роки Микола Григорович разом з дружиною Євгенією, проживав у свого сина Степана Миколайовича в Радивилові. Дочекалися вони внуків та правнуків. Помер Микола Григорович 28 червня 2011 року.

У армії польського генерала Владислава Андерса, яка була сформована в 1942 році в СРСР воював мій рідний дядько Євгеній Дочинський. Він народився в 1920 р., в І половині 30-их років минулого століття навчався у міській «семиклясувці». Пізніше працював муляром, як і його батько. В 1940 р. Євгеній був мобілізований в ряди Червоної армії, служив у м. Дніпропетровську, в полку важкої артилерії. На початку радянсько-німецької війни, як західник, він був знятий з фронту і посланий на роботу в Казахстан. Там Євгеній відшукав своїх рідних тіток, які були вивезені в 1940 р. на заслання за участь сина однієї з них в національно-визвольному русі.

Він повідомив рідню, що не бажає помирати в Казахстані голодною смертю і йде в армію Андерса як колишній громадянин Польщі.

Владислав Андерс (1892-1970 рр) – відомий військовий і політичний діяч польської еміграції в Лондоні. Він народився в багатій родині 18 серпня 1892 року, навчався у Варшавській гімназії. Потім – у Ризькому політехнічному інституті.

Спочатку Першої світової війни він воював на Східному фронті. В 1916 році навчався на курсах Генерального штабу російської армії. На початку лютого 1917 року цар Микола ІІ вручив йому диплом про закінчення курсів Генерального штабу і в чині капітана Андерс знову відправився на фронт. Після проголошення незалежності Польщі 9 листопада 1918 року він служить у війську Речі Посполитої. Андерс – учасник радянсько-польської війни 1920 року. У вересні 1939 року він командував Новогрудською кавалерійською бригадою і потрапив в радянський полон, намагаючись пробитись до Румунії.

12 вересня 1941 року уряд СРСР амністував всіх полонених польських офіцерів і солдатів та дозволив Андерсу сформувати польський корпус, який повинен був воювати на Східному фронті. На 1 березня  1942 року корпус вже нараховував 60 тис. чоловік. У його формуванні брали участь і органи НКВС. На початку липня 1942 року у армії Андерса було 80 тисяч солдатів і офіцерів і 37 тисяч членів їх сімей. За вказівкою польського еміграційного уряду з Лондона Андерс поставив перед радянським командуванням вимогу про виведення корпусу з СРСР в Іран. Уряд СРСР не заперечував, бо настрій у поляків був антирадянським.

Влітку 1942 р. в окупований фашистами Радивилів з Португалії через Міжнародний Червоний Хрест прийшла посилка на нашу адресу. Мій дідусь Андрій Дочинський одержав її. Там були засушенні південні фрукти. Ми тільки здогадувалися, хто міг її нам переслати. Корпус Андерса виїхав з Ірану у Північну Африку. А у січні 1945 року у складі британського експедиційного корпусу брав участь у боях за визволення Риму. На фронті Євгеній познайомився з медсестрою. Одружився і вони після війни поїхали до США. Там він проживав у Ньою-Йорку.

До середини 50-их років минулого століття ми нічого не знали про долю Євгенія.

На початку 1953 року дідусь ремонтував квартиру у районного військового комісара, що знаходилася у будинку братів Бортників – Якова та Федора. Саме частину Федорового житла конфіскувала радянська влада ще в 1939 році після його арешту. Яків Каленикович розповів комісарові про Євгенія. Воєнком написав листа до Москви, в архів Міністерства оборони СРСР і невдовзі йому прийшла відповідь, що Євгеній Дочинський в липні 1941 року зник безвісти. Дідусь почав отримувати невелику грошову допомогу за сина, бо пенсії не мав.

В 1955 році Євгеній через знайомих радивилівців повідомив аж з Канади, що живий та мешкає в Нью-Йорку. А через рік сам написав листа в Червоноармійськ. Дідусь пішов у районний відділ соцзабезпечення і відмовився від допомоги.

Євгеній працював муляром, завгоспом школи. Разом з дружиною виховали двох синів, дочекалися онуків та правнуків. Його рідні нині проживають в штаті Флорида.

У першій дивізій Війська Польського імені Тадеуша Костюшка, сформованій в СРСР, воював наш земляк Ілля Федорович Грабовський. Він народився в 1919 році, навчався спочатку в міській школі, потім – в Бродівській гімназії. В 1939 році був інспектором районного відділу освіти. На початку війни воював у Червоній армії. Як згадував Ілля Федорович, в 1943 році його, як офіцера, викликали у штаб армії, де представник ЦК партії запропонував йому стати офіцером Війська Польського. На Смоленщині його частина прийняла перше бойове хрещення. 17 січня 1945 року він перший зі своїми розвідниками-поляками увірвалися до Варшави. За бій під час форсування р.Одера був удостоєний ордена Бойового Червоного Прапора.

Потім Ілля Федорович переможно йшов з польськими солдатами фронтовими дорогами до Берліна, де й закінчив війну. 24 червня 1945 року капітан І.Грабовський у складі делегатів Війська Польського  крокував Красною площею у Москві на параді Перемоги. Польський уряд нагородив його чотирма орденами та медалями.

Після війни він здобув вищу освіту.

Працював Ілля Федорович вчителем, директором Червоноармійської вечірньої школи робітничої молоді, керівником Опарипсівської восьмирічки. В лютому 1967 року райком партії рекомендувала його на посаду завідуючим районним відділом народної освіти.

Але він відмовився через поважні сімейні обставини.

Ілля Федорович користувався великим авторитетом серед вчителів району, учнів, батьків, краян. Разом з дружиною Ніною вони виховали двох доньок, дочекались онуків.

Помер Ілля Федорович 16 червня 1983 року

Минуле і теперішнє – нерозривні. На початку 21 століття знову відбувається боротьба за вплив у сучасному світі: на статус нової наддержави нині претендує Росія, яка хоче стати після США другою величиною. Але московський ведмідь забув, що це місце вже зайняв азійський тигр – Китай, який по всіх показниках обігнав Росію. І Москва, щоб досягти величі Російської імперії і СРСР, почала загарбання її колишніх територій. Влітку 1992 року за допомогою місцевих сепаратистів було утворено самопроголошену Придністровську Республіку на території Молдовської Республіки. В 1992-1994 роках Абхазія була відірвана від Грузії. 8 серпня 2008 року почалась російсько-грузинська війна, і Південноосетинська автономна область увійшла до складу Росії. В 2014 році почалась неоголошена війна Москви проти України. І тільки самовіддана, героїчна боротьба наших воїнів та продумані кроки світової спільноти здатні стримати повномасштабну агресію.