ЛИШИТИ СЛІД, ЩОБ  ЖИТИ У ЛЮДСЬКИХ ПОДЯКАХ

1 вересня виповниться 84 роки від Дня народження творчого педагога, ініціатора і організатора будівництва нового приміщення міської середньої школи №1, чудової людини та керівника – Бурлаки Соломії Купріянівни

Вона народилася 1 вересня 1930 року в селі Юзифілиці Ільянівсього району Кіровоградської області в багатодітній селянській родині. Соломія була п’ятою дитиною. Її дідусь був ковалем, мав пасіку, вважався середняком. Але під час колективізації його розкуркулили, а кузню зруйнували. Батьки Соломії дуже щиро бажали дати своїй дитині добру освіту. Спочатку вона навчалася в місцевій початковій школі, а потім ходила до семирічки у сусідньому селі.

Як згадує дочка Соломії Купріянівни, Людмила, її мама змушена була вставати дуже рано, щоб вчасно потрапити на уроки. Взимку доводилося добиратися на науку навіть крізь суворі хуртовини й заметілі.

Після закінчення семирічки в 1947 році Соломія Купріянівна вступає до Уманського педагогічного училища на спеціальність «Вчитель початкових класів», яке вона закінчила в 1952 році і була направлена на роботу в Червоноармійський район, в Гаї-Ситненську початкову школу. Працюючи вчителем початкових класів, вона одночасно і навчалась у Кременецькому педагогічному інституті на біологічному факультеті.

Районне керівництво помітило здібну та ініціативну дівчину і на районній комсомольській конференції Соломію Купріянівну обрали першим секретарем райкому комсомолу.

Як пригадує колишня вчителька української мови і літератури міської школи №1 Зробок Людмила Романівна (вона працювала на той час заввідділом учнівської молоді райкому комсомолу), у них не було власного транспорту і доводилося добиратися до сільських шкіл підводами, а взимку саньми. Було дуже холодно. Але це не спиняло Соломію Купріянівну та її співробітників. Вона вже тоді  проявила себе як вмілий організатор своєї справи.

1 вересня 1961 року Соломію Купріянівну було призначено директором Червоноармійської середньої школи №1. На плечі молодого керівника звалилася ціла гора відповідальних обов’язків. У грудні 1958 року після широкого обговорення в СРСР було прийнято закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР». У квітні 1959 року відповідний закон було ухвалено в Україні. У цих документах передбачалася структурна перебудова загальноосвітньої школи, введення восьмирічного всеобучу, перетворення 10-річних середніх шкіл на 11-річні та запровадження одинадцятирічного навчання, створення матеріальної бази для оволодіння учнями шкіл однією із масових і затребуваних професій. Стратегічним напрямком у роботі школи цим законом визначалася політехнізація, зміцнення зв’язків школи із виробництвом. З цією метою у школах вводилося виробниче навчання, частина занять проводилася на підприємствах, у колгоспах і радгоспах. Створювалися учнівські виробничі бригади різного профілю. Але на все це не вистачало коштів та не було відповідної матеріально-технічної бази. З кожним роком кількість учнів у школі тільки зростала. Класи були переповнені. Учні навчалися у дві зміни, а увечері були заняття у школі робітничої молоді.

Але Соломія Купріянівна не розгубилася. Разом зі своїми помічниками-завучами виробничого навчання Валентюком Анатолієм Петровичем, потім – Горлачем Михайлом Карповичем, колишнім інспектором шкіл райвно, та педколективом вона взялася за нелегку справу. На базі районного відділення «Сільгосптехніки» хлопці 9-11 класів вивчали автосправу (керівник-інженер Голіков В.К.), механізацію сільського господарства (вчитель Маєвський О.Я.), а дівчата цих же класів вчилися шити одяг. Керівниками були майстри  «Ательє мод» Братасюк А.О. Кропаньова Н.С.

У травні 1963 року 16 учнів одинадцятого класу складали екзамен з матеріальної частини, знання правил дорожнього руху, практики з автосправи, опісля їм було присвоєно кваліфікацію автослюсаря. Школа придбала вантажний автомобіль. Водієм був Федорович Павло Федорович. Учні 1-4 класів безкоштовно харчувалися молоком: кожен школяр одержував по склянці цього поживного напою. Розпочала роботу група продовженого дня, до якої входили учні 1-4 класів. Вихователем була вчителька Христинюк Ніна Антонівна. Заступником директора з навчально-виховної роботи працював вчитель історії Худолєєв Федір Петрович.

Автомагістраль Львів-Київ, яка проходила біля школи, з кожним роком ставала все більш інтенсивною. Тож щоб уникнути нещасних випадків серед школярів, дирекція школи заборонила учням, що проживали в місті, приїжджати на уроки велосипедами. Дозволено було це лише учням 9-11 класів, які проживали в навколишніх селах: Крупець, Срібне, Михайлівка, Ситне, Сестрятин, Немирівка, Батьків, Башарівка. Класні керівники опрацьовували з учнями правила вуличного руху. Був обладнаний куточок «Безпеки руху». Це питання обговорювалося на класних та загальношкільних батьківських зборах. Учні школи брали активну участь у районних та обласних предметних олімпіадах, спортивних змаганнях, художній самодіяльності і виборювали призові місця.

В Україні в 1957-1964 рр під час правління М.С.Хрущова шляхом укрупнення і об’єднання було ліквідовано 164 сільських райони. З 15 січня 1963 року Червоноармійський район увійшов до складу  Дубнівського району. Після 22-го з’їзду  КПРС, який відбувся в 1961 році, у СРСР почалося широке впровадження так званих «громадських засад» у різних ланках громадської, політичної та культурної діяльності. Дубнівський райвно практикував проводити взаємні перевірки шкіл. До цього залучалися інспектори «на громадських засадах». Ними були і вчителі школи: Бурлака С.К., Худолєєв Ф.П., Горлач М.К., Несесюк У.М., Зробок Л.Р., Савчук Г.І. та інші. Крім того, Соломія Купріянівна виконувала обов’язки завкабінетом політосвіти. В травні 1964 року був організований шкільний кінотеатр з числа учнів 6-9 класів на громадських засадах. Але директора ніяк не полишала думка про будівництво нового приміщення школи. В 1964-1965 –му навчальному році в школі налічувалося майже 500 учнів, 15 класів-комплектів. Працювали 35 вчителів. Крім основного приміщення, навчальні класи розташовувалися в колишній російськомовній початковій школі, в будинку міської пожежної команди, в колишньому Будинку молитви євангелістів-баптистів, конфіскованому радянською владою. Тоді це була вечірня школа робітничої молоді. Класні кімнати були маленькими, а поміститися там мало тридцятеро учнів. Тісно й непривітно, плюс пічне опалення, звідкіля постійно пахло димом й недогорілим торфом. Обладнання школи було дуже примітивним: старенькі, дерев’яні парти, поношені стільці, в основному, табуретки.

З розповіді Соломії Купріянівни відомо, що після ліквідації району місто стало окраїною Дубнівського району, керівництво якого більше дбало про райцентр, аніж про околиці. Знову на порядок денний стало питання про будівництво нового приміщення школи, тому що кількість учнів та, відповідно, класів, щороку зростала. Директор виносила болюче питання і в обкомі, і в облвиконкомі. Там її підтримав голова облвиконкому, депутат Верховної Ради УРСР Новаковець С.Д., колишній перший секретар Червоноармійського райкому партії.  Він надав рекомендаційний лист та порадив Соломії Купріянівні поїхати в Москву, у комітет з житлово-цивільного будівництва Держбуду СРСР, щоб одержати дозвіл на будівництво нової школи, а з тим -  і відповідні кошти. Бо в області грошей на такий задум не було. І почалися «ходіння по муках» Соломії Купріянівни, бо розпочати будівництво в той час було великим подвигом. У липні 1965 року вона з необхідними документами подалася до Москви. Але спочатку там її ніхто й слухати не хотів. Потім після довгих переконань Соломію Купріянівну все ж вислухали, направили до Києва. Документація була виготовлена на будівництво школи, місткістю в 520 учнів, і вже вважалася застарілою.

У Київ директор поїхала разом із головою батьківського комітету Зайцем Іваном Олександровичем, керівником Червоноармійського лісництва. Вони побували в комітеті по будівництву Ради Міністрів УРСР. Там їх вислухали і обіцяли допомогти: дати дозвіл і ввести в план будівництва. 14 вересня 1965 року Соломія Купріянівна поїхала в м.Рівне, в будівельно-монтажне управління, де й було остаточно вирішено питання про будівництво нової школи.  Воно розпочалося на місці колишнього міського ринку і  городів мешканців прилеглих будинків. Перші камені фундаменту закладали вчителі та учні 11-ого класу (класний керівник Несесюк Устина Миколаївна). Під майбутнім спортзалом заклали пляшку із листом, де було написано, хто й коли розпочав будівництво школи, та побажання наступним поколінням школярів.

На початку серпня 1966 р. вчителі створили три виробничі групи з учнів 9-11 класів по 10-12 чоловік для допоміжної роботи під час будівництва нового приміщення школи. Учні, яким виповнилося 16 років, працювали по 6 годин на день, учні 14-15 років – по 4 години. Прораб будівництва ознайомив їх із технікою безпеки, а також за кожною групою був закріплений вчитель, який здійснював безпосередній нагляд за учнями під час роботи.

Навчальний 1966-1967 рік був дуже знаменним в житті учнів школи. З 11 січня вони несподівано для себе почали навчатися в новому, триповерховому приміщенні. Впродовж осені 1966 р. велися опоряджувальні роботи. Думали, що навчання там розпочнеться 1 вересня 1967 року. Але вже в грудні 1966-го було відновлено Червоноармійський район. Приміщення колишніх районних установ займали учні професійно-технічного училища. На той час його головний корпус ще не був готовим до навчання. Перший секретар відновленого райкому партії Плохой І.Г. вимагав звільнити старе приміщення школи для учнів училища. Тож вчителі та учні змушені були саме на Новий рік переходити в ще не зовсім готову до навчання школу. В тріскучий мороз вони переносили наочні посібники і обладнання, завозили нові парти, виготовлені на Дубнівському ливарному заводі.

З перших днів навчання учні та вчителі зіткнулися з непередбаченими труднощами. Зима, холод, а опалювальна система – недосконала, і давала мало тепла. Натомість холодні, мокрі стіни забирали й ту малу дещицю теплоенергії.

Але поступово усе налагодилося: великі світлі класи, парове опалення, однозмінне навчання – все це сприяло піднесенню трудового ентузіазму. Учні та вчителі працювали направду самовіддано, оформлюючи кабінети, озеленюючи школу.

Соломія Купріянівна працювала директором школи ще 16 років, а пізніше 10 років була заступником директора по навчально-виховній роботі в молодших класах. Її педагогічна діяльність відзначена медалями «За трудову доблесть», «Ветеран праці», ювілейними медалями, значком «Відмінник освіти УРСР», грамотами Президії Верховної Ради УРСР, Міністерства освіти УРСР, облво та райво. Разом із чоловіком Миколою Соломія Купріянівна виховала доньку Людмилу та сина Сергія, дочекалися онуків. Нині донька Людмила проживає в Італії, а її донька є студенткою медичного інституту в цій країні.

Світлий спомин про чудового вчителя, талановитого, прекрасного керівника, люблячу матір  й турботливу бабусю – Соломію Купріянівну, назавжди залишиться в серцях учнів, батьків, вчителів та всіх тих, хто знав її і пам’ятає.