ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ: ЕТАПИ СТВОРЕННЯ І РОЗБУДОВИ

Більш як тисячолітню історію України її державність і збройні сили йшли разом. Боронили плекали одне одного, залежали одне від одного. Із погляду на  сім десятиліть українського життя в ХХ столітті можна говорити лише про бездержавні українські армії, створювані політичними організаціями та партіями з метою боротьби за відновлення української державності, а також про українські національні військові формування, що організовувались із кон’юнктурних міркувань у складі єдиної Червоної армії.

Вже під час громадянської війни для протиставлення українським антирадянським арміям нове радянське керівництво з суцільно пропагандистських міркувань хотіло створити «міцну українську армію». Але з цього нічого не вийшло: організовані українські військові частини були перетворені на номерні, що увійшли до складу Червоної армії.

У 20-х роках лідер українських комуністів М.Скрипник виступив проти зросійщення українців у Червоній армії і запропонував організувати українські військові частини. Виходячи із внутрішнього становища, ідею створення таких дивізій підтримав Сталін. В 1924 році розпочалась військова реформа, за якою мало розпочатись комплектування військ за територіальним принципом. Національне військове будівництво в Україні спочатку проводилось дуже активно: створювались національні військові навчальні заклади, на українську мову перекладались військові статути і спеціальна література. Були навіть сформовані чотири українські військові підрозділи, мало місце і переведення командирів-українців в Україну. Але згодом спеціальною постановою ЦК ВКП(б) навіть ці куці перетворення були зведені нанівець.

Наприкінці ІІ світової війни Сталін розпочав боротьбу за крісла в створюваній Організації Об’єднаних Націй (ООН). Верховна Рада СРСР 1 лютого 1944 року ухвалила постанову про розширення прав союзних республік у галузі оборони і зовнішніх відносин. В Україні було навіть призначено Наркома оборони. Але в дійсності жодного національного військового формування так і не було створено. Тоталітарна соціалістична система лише грала на національних почуттях українського та інших народів, не допускаючи будь-якого послаблення у своїй імперській військовій політиці.

Боротьба за створення української армії розпочалась вже за горбачовської перебудови. В Україні, як і в колишньому Союзі взагалі, активністю та масовістю демократичних рухів помітно виділялася Західна Україна. Вона стала і в авангарді боротьби за створення національних збройних сил. Вже під час багатотисячних мітингів у Львові в другій половині 1989 року висувались вимоги створення української армії. Мій син тоді проходив службу у Львові в «учебці» (навчальній частині). 17 вересня 1989 року в місті відбувалися масові демонстрації і мітинги з нагоди 50-річчя вступу Червоної армії на західноукраїнські землі. Це викликало паніку у місцевої влади. Солдатів не пустили у короткотермінове звільнення. На моє питання, чому хлопців не пускають до міста, один з офіцерів відповів: «Бандеровцы будут штурмовать казармы». А в цей час повз приміщення військової частини пройшла мирна колона молодих хлопців із синьо-жовтими прапорами. «Оці будуть штурмувати?» - запитав я в офіцера, на що той промовчав.

На мітингу біля університету виступали політики, громадські діячі, в тому числі наш земляк – Юрій Киричук. Лунали гасла про суверенізацію України, «Україні – власні збройні сили». Під час осіннього, 1989 року, військового призову робилися численні спроби організувати пікетування військкоматів і призовних пунктів. Однією з перших, в січні 1990 року, знищила свої військові квитки група з 11 чоловік, львівських військовослужбовців запасу. Вони таким чином висловили протест «проти жандармських функцій Червоної армії…» Демократичні політичні партії нової генерації, громадські організації України висували вимоги: спочатку - служба юнаків на території республіки, організація власних військових училищ, альтернативні способи військової повинності і, нарешті, створення власної Української професійної вільнонайманої армії.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка передбачала право на створення власних Збройних Сил. А 30 липня цього ж року вона прийняла постанову про проходження військової  служби солдатами на території республіки. Вона була схвально підтримана громадськістю, в тому числі і республіканською Організацією солдатських матерів, яка була створена у вересні 1990 року в Запоріжжі.

Ці документи могли б започаткувати принципово новий етап у військовій політиці республіки. Але вони відверто нехтувалися. Причини відомі – верховенство загальносоюзного законодавства, нічим не захищений суверенітет України. Парламент республіки не наважився надати Декларації чинності Закону.

Новий етап будівництва Збройних Сил України розпочався після прийняття Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року Акту про державну незалежність України. Відповідно до нього, парламент прийняв постанову «Про військові формування на Україні», якою підпорядкував собі усі війська, дислоковані на території республіки. Постанова передбачала утворення Міністерства оборони України, яке почало працювати в жовтні 1991 року. Тоді ж було затверджено Концепцію оборони і розбудови Збройних Сил України. Вона проголошувала прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою. Загальна чисельність армії визначалася у межах 400-420 тисяч чоловік. Референдум 1 грудня 1991 року прискорив процес створення власного війська. Вже 6 грудня було прийнято Закон «Про Збройні Сили України» і Закон «Про оборону України». Творення української армії відбувалося в складних умовах. Військові структури СНД, а саме об’єднане командування, прагнули зберегти контроль над українською армією. Не вистачало коштів, необхідних озброєнь та боєприпасів. Особливо ускладнювали ситуацію становище з ядерним потенціалом України, доля Чорноморського флоту, який став об’єктом суперечки між Україною і Росією. За вказівками Москви розпочалися спроби масового вивезення озброєння, техніки, іншого військового майна за межі України. З причини неконтрольованості такого процесу, військово-матеріальна база України зазнала великих втрат. Другим аспектом, що призвів до загострення протистояння між Україною та Росією, стала проблема прийняття військової присяги. 6 грудня 1991 року Верховна Рада України затвердила її текст. 3 січня 1992 року, за наказом Міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова війська почали складати присягу на вірність українському народу. Першими на вірність Україні  ще в грудні 1991 року присягнули львівські частини МВС і Рівненський полк під командуванням голови Спілки офіцерів України (СОУ) В.Мартиросяна. У багатьох містах разом із військовослужбовцями присягали народні депутати України. А з Москви полетіли таємні накази не приймати присяги на вірність Україні, а присягати …Росії.

Яблуком незгоди, що вкрай загострило напругу у військовій сфері, став Чорноморський флот. Президент Росії Б.Єльцин заявив: «Черноморский флот был, есть и будет российским». Президент України Л.Кравчук назвав це хворобою імперського мислення.

В березні 1992 року був прийнятий Закон «Про загальний військовий обов’язок  і військову службу», термін якої встановлювався у 18 місяців.

Україна мала третій по могутності ядерний потенціал у світі. 9 квітня 1992 року Верховна Рада України постановою «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без’ядерного статусу» підтвердила взятий державою курс на мирне співробітництво, позаблоковість, нейтралітет і дотримання в майбутньому трьох неядерних принципів. В січні 1994 року у Москві було підписано тристоронню угоду між Україною, Росією і США. Останні дві держави фактично ставали гарантами безпеки України. Вказана угода була правовою основою повного ядерного роззброєння. Україна стала першою серед держав світу, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї. 16 листопада 1994 року Україна приєдналась до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Проблема розподілу Чорноморського флоту залишилася наріжним каменем українсько-російських відносин аж до підписання в 1997 році відповідного договору. Сторони визнали непорушність кордонів між ними та розділили флот. Одночасно Росія брала в 20-річну оренду базу в Севастополі. З обранням Президентом Росії В.Путіна українсько-російські відносини стали набувати характеру жорсткого прагматизму. Вони загострилися під час президентства В.Ющенка, в серпні 2008 року, коли Москва загарбала Південну Осетію, а Україна підтримала Грузію.

Після Революції Гідності Росія стала на шлях агресії. Вона загарбала Крим, частину Донбасу, розв’язала неоголошену війну. Україні довелось, по-суті, створювати заново боєздатну армію, яку фактично розвалили В.Янукович і його промосковське оточення. Лише завдяки самовідданій боротьбі добровольчих батальйонів, допомозі волонтерів вдалося зупинити ворога, який намагався захопити весь Донбас, а потім і Україну. Звичайно, воювати з добре озброєним регулярним російським військом важко. Були поразки під Іловайськом і Дебальцевим, звільнення міст і сіл Донбасу. Вояки використовують в основному застарілу техніку. Нову можна побачити лише на виставках у зарубіжних країнах. Захід, крім розмов, і економічних санкцій проти Росії, далі не йде. Продає Україні застарілу техніку, навчає наших солдатів. Тому нам залишається надіятися лише на свої сили і милість Бога.

Користуючись нагодою, вітаю всіх захисників України з Днем Збройних Сил. Зичу всім, хто стояв та стоїть на захисті рідної землі, міцного здоров’я, сімейного щастя, довгих років життя і мирного неба над Україною.

Юрій Арламовський