ВЧИТЕЛІ ЖИТТЯ: ЛЮБИМО, ДЯКУЄМО, ПАМ'ЯТАЄМО

16 листопада виповнилося б 89 років від дня народження представниці старшого покоління педагогів СШ №1, нашій землячці, вчительці української мови і літератури Кокошко Зінаїді Яківні

Народилась вона 16 листопада 1925 року в селі Альма-Матер (Білорусія). Її батько, Карпець Яків, в двадцятих роках минулого століття був дияконом церкви св.. Олександра Невського в Радзивілові. Пізніше його переводять на посаду священика в Білорусію. В 1931 році він одержує парафію в с.Войтковці Сарненського повіту Волинського воєводства. Там Зінаїда починає навчання в початковій школі. В 1935 році вона – учениця 5-го класу Радзивилівської народної школи. Пізніше навчалась у Бродівській жіночій гімназії, брала активну участь в юнацькій секції «Просвіти», особливо – у танцювальному гуртку. 1 травня 1936 року помер її  батько. На формування національно-патріотичного світогляду юної Зінаїди вплинуло спілкування зі своїми сусідами, братами Бортниками, Федором і Яковом, активними борцями за волю України та квартирантом Якова -  Ільчуком, вчителем української мови в народній школі, колишнім офіцером Армії УНР. Він керував «Просвітянською хатою». В юнацькій секції «Просвіти» національно-патріотичне виховання проводив і священик церкви св..Олександра Невського Лонгвин Тарановський. Він продовжував богослужіння і під час фашистської окупації міста. У нього був син – мій ровесник, з яким я часто грався.

 В 1939-1941 р.р. Зінаїда Яківна продовжує навчатися в Червоноармійській середній школі. Коли почалася нацистсько-радянська війна, вона, шістнадцятилітня юнка, за покликом серця і пропозицією Василя Грабовського, якого знала, як активного члена Радзивилівської «Просвіти», вирішила донести рідне слово до сільських дітей. З 1941 року до осені 1943 року вони навчають учнів початкових класів Крупецької школи. Пізніше фашисти заборонили навчання. 16 грудня 1943 року вони підірвали недобудоване двоповерхове приміщення школи і церкву. Серед перших вчителів молодших класів Червоноармійської середньої школи, призначених районним відділом народної освіти, була Зінаїда Яківна. Молодій вчительці довелося долати великі труднощі, адже в той час не було підручників, зошитів, ручок та чорнила. Але вона не тільки успішно навчала дітей, а також брала активну участь в художній самодіяльності міста, в танцювальному гуртку, керівником якого був О.Калінкін. В серпні 1945 року танцюристки з Червоноармійська були учасниками обласної олімпіади художньої самодіяльності і завоювали призове місце. З 1946 року Зінаїда Яківна працює старшою піонервожатою школи і заочно здобуває вищу освіту. З 1946 року в складі школи були комбіновані російські класи. А з січня 1950 року почала працювати російськомовна початкова школа, в якій були два класи-комплекти: 1-3-ті й 2-4-ті. В ній нараховувалося понад 30 учнів. Українську мову викладала Зінаїда Яківна. Учнями цієї школи були діти військовослужбовців (в районі сіл Михайлівки та Крупця розташовувалися військові аеродроми), працівників райкому партії, райвиконкому та інших установ. Школа працювала в корпусі №2 середньої школи (вже зруйноване дерев’яне приміщення). Потім її перевели в будинок, що на розі вулиць Кременецької та Маркелова. Нині це – житловий будинок. Школа проіснувала до середини 50-их років, а пізніше цих учнів возили спеціальним автобусам в Броди, у російськомовну середню школу. З 1 липня 1949 вчителем фізкультури Червоноармійської середньої школи почав працювати Кокошко Андрій Семенович, учасник війни, колишній старшина. Пізніше він очолював міський будинок культури. 1 вересня 1950 року райвно призначає Зінаїду Яківну вчителем української мови і літератури в 5-6 класах середньої школи, Андрій Семенович Кокошко стає вчителем фізкультури. Вчителька досконало знала свій предмет. Розумна, освічена, інтелігентна, щира, добра , чудова співрозмовниця, шанована серед вчителів, учнів та їх батьків. Зі своїми колегами вона організовувала чудові вечори, присвячені визначним подіям, українським письменникам і поетам. На початку 50-их років Зінаїда Яківна вийшла заміж за Андрія Кокошка. Він разом зі своїм колегою Фурмановим Леонідом Юхимовичем, також учасником війни, виховували в учнів силу, хоробрість, виносливість, вдосконалювали їх спортивну майстерність: спортсмени школи постійно були в числі призерів районних та обласних змагань.

Після ліквідації Червоноармійського району 15 січня 1963 року Зінаїда Яківна працює вчителем української мови та літератури в СШ №2. В грудні 1966 року наш район було відновлено. Зінаїду Яківну було призначено завучем районної заочної школи, я з нею мав нагоду часто зустрічатися, як інспектор райвно.  Пізніше вона знову працювала вчителем української мови та літератури в СШ№2, аж до виходу на пенсію на початку 80-их років.

З 1 вересня 1968 року керівником початкової військової підготовки СШ№1  став вчитель фізвиховання А.Кокошко. Він обладнав зразковий військовий кабінет, розпочав роботу по оформлення зали бойової слави. Разом з учнями Андрій Семенович налагодив листування з учасниками визволення міста від німецько-фашистських загарбників в березні 1944-го. Юні пошуковці на військовому кладовищі розшукали могили воїнів та написали листи їх рідним. Зінаїда Яківна допомагала своєму чоловікові в цій благородній справі. А пошукову роботу продовжили члени загону «Пошук», яким з вересня 1983 й впродовж наступних 10-ти років керувала моя дружина, Катерина Миколаївна.

Коли восени 2002 року я почав писати історію СШ№1, то звернувся за допомогою до Зінаїди Яківни. Багато цікавого вона розповіла з історії польського та післявоєнного періоду життя рідної школи.

Дирекція та учні СШ№1 запросили Зінаїду Яківну та інших колишніх вчителів на відкриття шкільного музею на початку жовтня 2002 року. Її багаторічна трудова діяльність відзначена значком «Відмінник народної освіти УРСР», медаллю «Ветеран праці», багатьма освітянськими грамотами. Померла Зінаїда Яківна 28 березня 2005 року. В останню дорогу її провели колеги, колишні учні, мешканці міста. Світлий спомин про чудового вчителя, патріота, прекрасну людину – Зінаїду Яківну, назавжди залишиться в серцях учнів, їх батьків, вчителів, та всіх тих, хто знав її та пам’ятає.

Юрій Арламовський