Лише народ здатний відстояти безпеку власної землі

Цей меседж проніс крізь усе своє життя видатний діяч України, головнокомандуючий Української Галицької армії (УГА), генерал Мирон Тарнавський. В цьому році минає 145 років з дня його народження

Він народився 29 серпня 1869 року в с.Барилові Бродівського повіту в сім’ї греко-католицького священика. У 1989р. Мирон закінчує навчання в Бродівській німецькій гімназії. Призваний у 1891 р. на військову службу, юнак успішно склав іспит у Львівській старшинській школі. А в 1896 р. у Відні він отримав звання лейтенанта. Службу він проходив у гарнізоні м.Перемишля. Хоча у війську панувала німецька мова, молодий офіцер розмовляв з українцями, яких у його батальйоні була більшість, рідною мовою, чим завоював повагу підлеглих. Він дбав про високу особисту фахову підготовку, вимагав від себе та своїх стрільців глибоких знань військової справи, бойового духу.

Після навчання на офіцерських курсах у Відні Мирон дістав звання поручика і був призначений у 77-ий полк піхоти, який дислокувався у м.Самборі. Напередодні Першої Світової війни він став капітаном і командиром сотні35-го піхотного полку, який перебував у м.Золочеві. Своє бойове  хрещення одержав 14 вересня 1914 р під Радзивиловом. Тоді австрійським військам вдалося на короткий час зайняти місто. Влітку і восени 1914 р. бойовий шлях сотні Тарнавського проліг через Сасів, Красне, Буськ, Львів, Городок, Перемишль, Санч. А в бою під Магеровом на Жовківщині капітан був поранений в ноги.

Після лікування у травні 1915 р. він повернувся на фронт у Карпати під м.Славське, де прийняв курінь.

Мирон Тарнавський дуже бажав служити у двохтисячному легіоні Українських січових стрільців (УСС), що був сформований на початку війни у Львові зусиллями Головної Української Ради і Української Бойової Управи як перша національна військова частина, зародок українського війська.

Його мрія здійснилася 16 січня 1916 року, коли разом зі званням майора (отамана) Мирон Тарнавський отримав призначення на посаду командира Вишколу УСС – навчального центру для новобранців і фронтовиків. За роки війни тут всього навчалося понад 10 тисяч старшин і стрільців, що позитивно вплинуло на рівень боєздатності українського легіону.

Навесні 1917 року галицькі стрільці дізналися про революцію в Росії і падіння Миколи ІІ. На фронті настало затишшя, а на деяких ділянках навіть почалося братання солдатів воюючих армій. Потім в Києві була створена Центральна рада на чолі з М.Грушевським. Вважали, що кінець війни вже недалеко. Але т

 Тимчасовий уряд Росії знову почав воєнні дії. Майор Тарнавський на чолі куреня 35-го полку знову відбиває атаку російських частин на Західному Поділлі. В липні 1917 року його призначають командиром полку УСС, а у жовтні 1917 року на відзначення проголошення Української Народної Республіки (УНР) митрополит Андрей Шептицький в Розводові, що на Львівщині,  урочисто освячує прапор полку УСС на запрошення Тарнавського. У січні 1918 р. австрійське командування призначає підполковника Тарнавського командиром 16-го піхотного полку.

Навесні 1918 р. у складі німецько-австрійських військ його полк здійснив похід у Наддніпрянську Україну. Там він налагодив тісні зв’язки з місцевим населенням, організував місцеве самоврядування, боровся з реквізиціями майна, які здійснювали австро-німецькі війська. Восени 1918 р. Тарнавський виконав останнє доручення командування – вивіз до Польщі мазурський полк, де й почув звістку про Першолистопадове повстання у Львові і створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Але прибув він до Львова запізно: після тривалих боїв молоді галицькі частини під натиском переважаючих польських військ 21 листопада залишили столицю ЗУНР.

Ворожі патрулі схопили Тарнавського вже на вокзалі і запроторили до Бригідок – в’язниці, що у центрі міста. Потім його з групою галицьких діячів перевезли до концтабору Домб’є під Краковом, де вже перебувало 5 тисяч в’язнів. Там він захворів і з дозволу коменданта виїхав до шпиталю, але дорогою втік на Батьківщину. За рекомендацією Дмитра Вітовського, одного з фундаторів УСС, міністра ЗУНР, керівництво республіки призначило полковника Тарнавського командиром 2-го Осадного   корпусу Галицької армії, який ще перебував у стадії формування. 12 лютого він прибув у Бірку і прийняв командування.

У ці дні на 300-кілометровому фронті від Угнева до Турки точились кровопролитні бої молодої армії ЗУНР проти навали шляхетської Польщі.

Три корпуси УГА намагалися визволити Львів від польських військ. Тарнавський встановив тісні зв’язки з командиром авіазагону, сотником Петром Франком (сином Каменяра). Його літаки, що базувалися у Красному, вели постійну розвідку, здійснювали удари по польських аеродромах у Скнилові й на Левандівці, відганяли ворожу авіацію. Воєнні обставини не дозволили Галицькій армії визволити столицю  ЗУНР. Але частини корпусу М.Тарнавського неодноразово пробивалися на околиці Львова, захоплювали приміські села: Сихів, Кульпарів. У січні 1919р. на Паризьку мирну конференцію, покликану підбити підсумки Першої Світової війни, прибула об’єднана делегація УНР і ЗУНР. Але при цьому посли обох держав діяли окремо. Жодна із делегацій не заручилася підтримкою держав Антанти. Особливо ворожою щодо ЗУНР була позиція Франції, зацікавленої у зміцненні Польщі на противагу Німеччині на Сході. У травні 1919р., коли Антанта перекинула з Франції на Галицький фронт сформовану і добре озброєну 80-тисячну армію генерала Галера, що складалася із польських військовополонених, які воювали на Західному фронті у складі німецької армії, ворогові вдалося зламати опір галичан. УГА відступила на клаптик подільської землі між Збручем і Дністром. Всі вважали, що вже ніщо не врятує ЗУНР. Але Галицька армія здійснила вражаючу за своїм успіхом Чортківську офензиву (прорив). І цей задум народився у штабі корпусу полковника Тарнавського. Так, 8 червня 1919р. Львівська і Бережанська передові бригади прорвали ворожу оборону і захопили Чортків. У створений прорив полковник Тарнавський кинув усі наявні сили і завдав тяжкої поразки полякам під Бучачем. 15 червня галицькі частини вступили в Тернопіль: там було розгромлено вороже угрупування полковника В.Сікорського, чисельністю 20 куренів, а вже через три  дні корпус Тарнавського під Бережанами розбив ще понад 20 польських куренів. Ця операція стала найбільшим злетом військової звитяги М.Тарнавського. 15 червня Постановою Президента ЗУНР Євгена Петрушевича полковникові М.Тарнавському було присвоєно звання генерала. На початку липня 1919р. його призначили командуючим УГА. Зібравши сили, польська армія перейшла у контрнаступ і відтіснила галицьку армію за Збруч.

Пізніше був невдалий спільний похід армій УГА і УНР на Київ, угода з денікінцями, щоб урятувати від розгрому галицькі частини. Наприкінці квітня 1920р. дві бригади УГА були роззброєні польськими військам. Польська поліція заарештувала Тарнавського і вивезла до офіцерського концтабору під Гданськом, де перебували сотні галицьких старшин. Напередодні Різдва 1921 р. генерал Тарнавський повернувся до Золочева, де його чекала сім’я. Згодом він придбав старий напівзруйнований двоповерховий будинок-маєток у селі Черниці на Брідщині. Часто зустрічався з бойовими побратимами –фронтовиками у Львові. Помер М.Тарнавський 29 червня 1938 р. у Львові і був похований на Янівському цвинтарі вояків УГА. Навчаючись у Львівському університеті ім..І.Франка, я жив «на квартирі» зі своїм однокурсником Романом Ростковичем, родом з Тернопілля. Ми були однодумцями. Роман через свого знайомого офіціанта з львівського готелю «Інтурист» одержував польські і югославські газети та журнали, де друкувалися статті про міжнародні події, зокрема – і про Угорську революцію 1956р. Цікавилися ми й історією Галичини 10-30рр минулого століття. Таких матеріалів не було на сторінках радянських газет. Нас дуже вразила військова біографія генерала Мирона Тарнавського.

29 червня 1958р. на 20-ту річницю смерті генерала ми вирішили відшукати його могилу. Довго блукали по Янівському цвинтаря, і лише згодом натрапили на ряд руйнованих в 1939-40-их роках радянськими активістами  однакових могил. Це й були поховання воїнів УГА. Я побачив, як над однією з них схилилася старша жінка. Побачивши нас, вона почала швидко відходити від могили. Я її наздогнав та запитав: «Пані, ви не знаєте, де тут похований генерал Мирон Тарнавський?» Жінка з великою недовірою подивилася на нас. Я їй пояснив, що ми – не агенти КДБ, а студенти університету. Напевно, щирий вираз мого обличчя вселив їй певну довіру, і вона підвела нас до зруйнованого надгробника, де стояла саморобна лампадка із свічкою. Ми стояли втрьох, схиливши голови, віддаючи шану славному воєначальнику, командувачу армією УГА генералові Мирону Тарнавському.

Після проголошення Незалежності України було відновлено меморіали УСС-УГА у Львові, Тернополі, Бережанах, Золочеві та інших галицьких містах і селах. Відновили й могилу М.Тарнавського та Янівському цвинтарі. Його іменем нині названо вулиці у Львові та Бродах.

Історія вчить, як не потрібно повторювати помилок минулого. Надіючись на допомогу світової спільноти в подоланні зовнішньої агресії, ми повинні самотужки дбати про обороноздатність своєї держави, зміцнювати єдність всього українського народу.

Крім нас самих, за нас ніхто боротися не буде!