І ЗНОВУ ПРО МОЙСЕЯ ГІНСБУРГА

Вперше я почув  це прізвище від свого дідуся, Дочинського Андрія Петровича (1880 -1973) в далекому післявоєнному дитинстві. Одного разу ми проходили біля зруйнованої в роки війни єврейської синагоги. Дідусь, дивлячись на руїни, почав розповідати про цю колись чудову будову. На її місці стояла стара синагога, яка була зруйнована ще в роки І світової війни. Наприкінці 20-их років минулого століття євреї вирішили побудувати нове приміщення за гроші багатого земляка, уродженця Радзивилова Мойсея Гінсбурга, який жив у Парижі. Дідуся, як знаного майстра-муляра (він будував у 1902-1904 рр. за кошти Гінсбурга міську школу, в 1906-1908 рр. – Троїцький собор у Почаєві) запросили на будівництво нової синагоги.

А про життя і благодійницьку діяльність Мойсея Гінсбурга я довідався з книги «Мойсей Акимович Гинсбург; его жизнь и деятельность», виданої гуртком друзів М.А.Гінсбурга у Парижі в 1933 році. Її дав мені рідний дядько мого товариша і однокласника Сапка Ігоря – підполковник у відставці Микола Гурійович Павлов на початку 70-х років ХХ століття. Пізніше з нею ознайомилися наші містяни, а згодом книгу придбав лікар-рентгенолог Микола Сергійович Герасимчук. У 2000 році московський історик Є.Шувалов надіслав ксерокопію спогадів віце-адмірала М.А.Кедрова про покійного Мойсея Гінсбурга нашому земляку Петрові Михайловичу Заморському (1939-2011). Ці спогади були опубліковані в «Морському журналі» №7 за 1936 рік ( видавався в Празі протягом 1928-1943 р.р.). На початку 2000-х під час перебування в Радивилові П.Заморський передав їх М.Герасимчуку. У спогадах М.А.Кедров детально висвітлює діяльність М.Гінсбурга по постачанню російського флоту. Адмірали Лісовський, Кроун, Дубасов, Веселаго, Тиртов, Макаров, Рождественський, Григорович дуже високо його цінували, знаючи, що у важку хвилину Гінсбург не підведе. Недаремно імператор Микола ІІ, вислухавши доповідь адмірала Авелана, управляючого Морським міністерством про труднощі постачання 2-ої ескадри, відповів : «У вас є Гінсбург».

Не стану називати громадські установи, які були відкриті в нашому місті за кошти мецената. Про це я згадував у попередніх публікаціях. Доповню лише, що ще у 80-их роках ХІХ століття за гроші Гінсбурга була добротно відремонтована стара синагога. Єврейська община висловила  йому вдячність душевним написом на її східній стіні. Він допомагав євреям і не євреям. Гінсбург любив говорити: «Людина не повинна забувати минулого. Я набув багатство своєю роботою серед людей, і я повинен користуватися будь-якою нагодою надавати їм допомогу і підтримку».

Мешканці Радзивилова вважали його своїм ангелом-охоронцем. Коли в місті з будь-ким траплялося лихо, його переконували: «Наш добрий Гінсбург вам допоможе. Все залежить від Бога і нашого благодійника». Мойсей Якимович турбувався не тільки про живих, але не забував і про мертвих, виконання єврейського заповіту, тобто піклування про кладовища і покійників. Було впорядковане старе єврейське кладовище, яке знаходилося в трикутнику теперішніх вулиць М.Грушевського, М.Кузнєцова та Комунальної. Тепер там Дім Молитви, житлові будинки. За радянських часів там був районний шляховий відділ.

Особливо багато зробив Мойсей Гінсбург для впорядкування нового кладовища, яке було розташоване біля сучасного військового Меморіалу Слави. На прохання єврейської общини воно було збільшене, прикуплено нові ділянки, обнесено камінною стіною, упорядковано дорогу. Біля входу розташувалася капличка-молільня, яку, разом зі стіною, споруджував мій дідусь. На кладовищі були чудові мармурові пам’ятники спочилим мешканцям міста. Його навіть не знищили ні нацисти, ні воєнні дії в березні-липні 1944 року. Там після війни любили гратися діти з навколишніх будинків. Пам’ятаю, як у 1946 році кладовище відвідав начальник районного відділення НКВС Кондратьєв зі своїми охоронцями. Він проходив по нашій вулиці Літній( тепер – О.Пчілки).

Наприкінці 40-х – початку 50-х років ХХ століття відбувалась реконструкція Черовоноармійського круп’яного заводу. З дозволу райкому партії і місцевої влади почали розбирати кам’яну стіну, а потім взялися за пам’ятники. А завершили руйнування окремі мешканці міста  і навколишніх сіл.

За розповідями старожилів, до початку І світової війни у місті проживало майже 14 тисяч чоловік, з них значну частину становили євреї. Майже вся торгівля була зосереджена в їх руках. Різних ларків (кіосків) і магазинів було не менше сотні. В роки польської окупації деякі євреї виїхали в Західну Європу і США. Частина їх покинула наше місто з приходом в 1939 році радянської влади, інші були вивезені органами НКВС у Сибір. Страшні поневіряння і тисячі смертей чекали на тих, хто залишився під чоботом нацистів. Між євреями та українцями в Радзивилові завжди були дружні стосунки та взаємопоміч. У євреїв, власників магазинів, можна було взяти товари в кредит або грошову позику без всяких відсотків. Багато містян навчалися з ними у школі, приятелювали. Мої рідні у післявоєнний період часто згадували 29 травня 1942 року, коли нацисти вбили тисячі невинних людей. Багатьох із розстріляних євреїв знали особисто. Мати навчалась пошиттю одягу у відомої єврейської кравчині, а дідусь допомагав їм будувати будинки і крамниці. За це у 1924 році він одержав від знайомих євреїв грошову позику для купівлі земельної ділянки та зведення житла без жодних відсотків, яку повернув наприкінці 20-років. Це свідчить про товариські стосунки та взаємодопомогу, які були на той час між мешканцями міста, що належали до різних національностей.

В Радивилові є вулиці Т.Шевченка, О.Пушкіна, А Міцкевича. Але немає жодної вулиці, яка б нагадувала новим поколінням міста про колишніх мешканців-євреїв, яких спіткала страшна доля у воєнний період. Тому я знову пропоную назвати міський бульвар іменем Мойсея Гінсбурга. А вулиці М.Кузнецова повернути стару назву – Піскова. Там проживали мої друзі далекого повоєнного дитинства.

«Історія нічому не навчає, а тільки карає за незнання уроків» - писав у ІІ половині ХІХ століття відомий російський історик В.Ключевський. У травні 1919 року на виконання більшовицького декрету 1918 року Рада Народних комісарів УСРР публікує свій «Про знесення з майданів та вулиць пам’ятників, збудованих царям та царським посіпакам». Натомість рекомендувалося відкривати пам’ятники  видатним революціонерам. Вони, ці пам’ятники, не мали особливої художньої цінності і служили своєрідними ідеологічними символами нового режиму. Водночас нищилися встановлені до революції монументи, чимало з яких були витворами мистецтва. Потім почалася епоха перейменування міст, містечок, сіл, вулиць, майданів на честь радянських діячів, героїв громадянської війни.

Верховна Рада України 9 квітня цього року прийняла Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки». Закон зобов’язує місцеві ради протягом шести місяців здійснити перейменування населених пунктів та вулиць.

Тож, нехай восторжествує історична пам'ять та справедливість і в нашому місті.

Юрій Арламовський