ТАЛАНОВИТИЙ УЧЕНЬ, ВІДОМИЙ ІСТОРИК, АКТИВНИЙ ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ

У вівторок, 25 жовтня, мало б виповнитися 60 років випускнику нашої міської школи №1, одному з найкращих науковців історичного факультету Львівського національного університету імені. І. Франка, Юрію Анатолійовичу Киричуку, доценту кафедри історії України, кандидату історичних наук, активному громадському діячу. У жовтні 2002 року він трагічно загинув у автомобільній аварії.

Народився він у Червоноармійську в звичайній робітничій сім’ї, навчався в міській середній школі №1. Запам’яталося мені перше знайомство з юнаком у січні 1972 року в районній бібліотеці, де я часто бував, працюючи інспектором шкіл у райвідділі освіти. Про захоплення Юрія історією знав від його матері, Наталії Іванівни, яка працювала бухгалтером райвно. Хлопець уже тоді цікавився неоднозначними подіями, які відбувалися в нашому краї в середині минулого століття, особливо в роки Другої світової війни.

З вересня 1972 року я став працювати вчителем історії та суспільствознавства в школі №1. Тепер ми вже зустрічалися з Юрієм на уроках в десятому класі. Для поглиблення знань із суспільних наук я пропонував випускникам  уроки-семінари. Організатором і першим доповідачем завжди був Юрій. Однокласники з великою увагою слухали цікаві і змістовні розповіді товариша. Захоплювалися ерудицією учня і вчителі-історики з шкіл району на відкритому уроці з суспільствознавства.

Цікавився Юрій і футболом. Це йому передалося від батька Анатоліяав у міській команді в 50-60 роках минулого століття. А шкільна команда з волейболу за участю Юрія виборола в 1973 році І місце в обласних змаганнях.

Після закінчення школи він вирішив поступати на юридичний факультет Львівського університету. Перед вступним екзаменом з історії Юрій прийшов до мене й попросив перевірити його знання. Було дуже приємно слухати майже феноменальні відповіді на всі найважчі питання. Екзамен склав зразково. Його заслужену «п’ятірку» затвердив тодішній декан історичного факультету Петро Челак. Така тоді існувала вимога приймальної комісії. Але з інших предметів бали були нижчі, та й приймали на цей факультет в основному хлопців після армії.

Після першої невдачі Юрій не розгубився, почав працювати робітником на фурнітурному заводі і знову готувався до вступу на історичний факультет. А вже наступного року стає студентом істфаку. Вже з перших місяців навчання Юрій своєю ерудицією привернув увагу однокурсників. Вони називали його «ходячою енциклопедією» завдяки феноменальній пам’яті. Закінчивши з відзнакою у 1979 році університет, він став викладачем-стажистом на кафедрі історії СРС. Наступного року Юрій Анатолійович вступає на аспірантуру. Під керівництвом доцента С.А.Макарчука пише працю «Робітничий рух на Західній Україні в 20-30рр. ХХ століття в період панування Польщі». Пізніше готує кандидатську дисертацію «Реакційна роль українських буржуазних націоналістів на Західній Україні напередодні Другої світової війни (1934-1939 рр.)». Незважаючи на формулювання теми, яке було обумовлене пануючими на той час ідеологічними нормами у всіх сферах життя, молодий вчений почав вивчати публіцистичну літературу (наукових досліджень було обмаль) та збирав джерельний матеріал, що знаходився тоді у спецфондах. Саме відтоді він остаточно захопився проблемою українського національно-визвольного руху новітнього часу.

Після успішного захисту дисертації 27 грудня 1983 року на засіданні спеціалізованої вченої ради у Львівському університеті, Юрій Анатолійович працював асистентом, а згодом доцентом на кафедрі новітньої історії України, де читав курс української історії ХХ століття для студентів історичного та філологічного факультетів.

Мав даний Богом ораторський талант. Тому не випадково його лекції приваблювали студентську молодь. На перервах розповідав студентам те, що не дозволяли ще офіційно говорити з-за кафедри в аудиторії (це була середина 80-их років). Згодом він розробив і читав спецкурс «Історія ОУН» - чи не перший в вузах України. Під його керівництвом десятки студентів підготували і захистили дипломні роботи, аспіранти писали кандидатські дисертації.

Перу Ю.Киричука належать 4 монографії, більше сотні наукових та науково-популярних статей з історії українського визвольного руху в ХХ столітті у різних науково-періодичних та серійних виданнях. Його «Історія УПА», видана восени 1991 року в Тернополі, стала першим у незалежній Україні дослідженням українського Руху Опору часів Другої світової війни. А стаття про українсько-польський збройний конфлікт 1942-1943 рр. була надрукована в Газеті «Освіта» і за вказівкою Міністерства освіти України обговорювалась в усіх школах. Юрій Анатолійович, посилаючись на документи і свідчення очевидців трагедії, переконливо довів, що першими почали вбивати українців в Закерзонні і на Холмщині вояки Польської Армії Крайової ще взимку 1942-43 років.

Монографію «Український національний рух 40-50 рр. ХХ століття: ідеологія і практика» автор готував як докторську, захист якої планувався на початок 2003 року. Та не судилося йому вже побачити видавничих версток праці всього свого наукового життя. Вона була видана дружиною і друзями після його трагічної загибелі. У цій праці вчений абсолютно по-новому зробив спробу осмислити те, про що він писав в «Історії УПА». Книга написана без прикрас і об’єктивно. Більшість написаних і опублікованих розвідок здобула заслужене визнання вченого світу, про що свідчать численні позитивні рецензії в українських і зарубіжних виданнях. Його стаття про діяльність ОУН-УПА є в «Довіднику з історії України», виданому Інститутом історичних досліджень Львівського національного університету імені І.Франка та Київським видавництвом «Ґенеза» в 2001 році.

Юрій Киричук виступав  з доповідями на численних наукових форумах різних рівнів як в Україні, так і за кордоном, Він, як відомий публіцист, був автором низки програм на львівському радіо і учасником численних телепередач на теми історичного минулого українського народу та актуальних проблем сьогодення. Ці передачі в роки так званої горбачовської «перебудови» бачили наші краяни через бродівський ретранслятор. Саме в цей період розкрилася громадська діяльність Юрія Анатолійовича. Зокрема, просвітянська. Він писав «Історичні справки» - невеличкі оповідання з історії українського козацтва, які публікувалися у пресі (про сплюндрування могили Б.Хмельницького у 1657 році, детектив про князя Острозького та інші). Він читав лекції і виступав з бесідами перед різною аудиторією. Його статті на різні теми історичного минулого країни охоче публікували тогочасні газети. Особливо запам’ятався мені мітинг 17 вересня 1989 року біля університету, присвячений 50-річчю походу Червоної армії на Західну Україну. На ньому виступав Юрій Киричук. Тільки при самій згадці його прізвища залунали оплески. Брав він у у мітингу і на стадіоні «Україна» з нагоди Листопадового зриву 1918 року. В 1989 році організував на істфаці осередок Товариства української мови імені Шевченка.

У 1990 році Юрій Анатолійович став членом Української республіканської партії, його обрали членом Центрального комітету. Саме йому належить перше дослідження-хроніка про УРП, яке з’явилося друком у 1991-1993 рр. В 1993-1998 рр. він був головним редактором теоретичного журналу УРП «Республіканець», незмінно активним у всіх виборчих кампаніях до законодавчих і представницьких органів влади від УРП. В 1994 році балотувався у народні депутати . Незалежно від результатів голосування він завжди з оптимізмом зазначав: «Про нас дізналися, і нас будуть поважати. Наступного разу успіх буде за нами».

Дружина Ю.Киричука, Олександра Степанівна, - науковий співробітник Львівського Музею релігії і культів, син Максим – прокурор Волинської області.

…Наш земляк Юрій Киричук 1 жовтня 2002 року загинув під колесами автомобіля по дорозі на республіканську конференцію «Про діяльність УПА в Західній Україні в роки Другої світової війни», яка повинна була розпочатися того дня у Львові. Його запросили як науковця і визнаного фахівця з історії УПА. Його могила знаходиться на Личаківському цвинтарі.

Юрій Киричук не встиг реалізувати намічених наукових планів, однак того, що він зробив, уже достатньо, щоб його добре ім’я увійшло  в історію вітчизняної науки. Його наукова та громадська діяльність залишили помітний слід в історії нашої держави.

Юрій Арламовський