«Чорний» день в історії міста

Ранок 29 травня 1942 року увійшов у домівки жителів Радивилова, як один з найбільш трагічних…

Зі сходом сонця в місті почулися крики, лунали постріли: почалася ліквідація гетто. Перший зафіксований в матеріалах Надзвичайної державної комісії з розслідування німецько-фашистських злодіянь розстріл євреїв у Червоноармійську (Радивилові) стався 4 липня 1941 року. Тоді було вбито 27 євреїв. З цього злочину проти мирного населення й й почав здійснюватися страхітливий фашистський план – остаточне «вирішення» єврейського питання.

Захопивши більшу частину України, восени 1941 року окупанти створили більшість гетто в містах нашого краю, в тому числі й в Радивилові. У нашому місті на той час було три гетто: для першого було відведено кілька вулиць біля сучасного продовольчого базару. Воно охоплювало частину вулиць Тихої, Почаївської О. Невського, О. Матросова. Друге гетто окупанти влаштували на місці сучасного парку ім. Т. Шевченка. За спогадами колишніх жителів-євреїв, які врятувалися, третє діюче гетто знаходилося в районі фурнітурного заводу. Звертаюся до старожилів нашого міста: якщо хтось володіє інформацією щодо цього самого третього гетто, прошу повідомити у редакцію газети.

У тих гетто проживали євреї. Була страшенна тіснота: по кілька родин містилися в одній кімнатці, ночували, лежачи просто на підлозі. Вся територія тих гетто була заснована колючим дротом. Виходити за її межі можна було лише з дозволу властей та за спеціальними перепустками. Всім євреям. Починаючи з 14-річного віку, було наказано носити білу нашивку із синьою шести крайньою зіркою Давида, щоб їх добре можна було впізнавати серед пересічного населення. Наші земляки, як могли, допомагали цим приреченим людям: зносили продукти харчування, часто обмінювали їх на ліки, взуття, одяг чи інші речі побутового вжитку. Ми з моєю матір’ю також були серед тих, хто відвідував євреїв6 ми приходили до своїх знайомих, передавали їм дещо з їжі… Але пізніше і це було заборонено загарбниками. Міські діти, жителі сусідніх з гетто вулиць, кидали через колючий дріт своїм нещасним одноліткам шматки хліба та варену картоплю За це ж поліцаї гонили та часто лупцювали їх.

Про майбутню бійню деякі євреї дізналися ввечері, 28 травня. Це було якраз напередодні їхньої страти…Провізори Наймарт, Окс, рятуючись від катувань, отруїли себе й свої сім’ї. Тих, хто не міг йти до автомобілів, каліки, старці, малі діти, кати вбивали просто у крихітних помешканнях. Хворих та літніх євреїв ті нелюди вантажили на підводи, автомобілі. А інші величезним натовпом пройшли через вулицю Почаївську в напрямку залізничного вокзалу. Люди з цих вулиць з величезним сумом та співчуттям вперемішку з слізьми  проводжали в останню дорогу тоді ще живих, але вже приречених жителів міста. Адже між євреями та українцями, які проживали тоді в нашому мусті, завжди були дружні стосунки та взаємопоміч. У євреїв-власників магазинів, наприклад, можна було завжди взяти товари в кредит або ж грошову позику без усяких відсотків. Багато хто з наших міських жителів навчалися разом з ними у школі, були приятелями. Але що вони могли тоді вдіяти? Містяни лише співчували їм та засуджували цю страшну розправу над невинними людьми.

Мої рідні, пам’ятаю, увесь той день ходили в смутку, бо багатьох із розстріляних євреїв знали особисто. Мати, наприклад, навчалася пошиттю одягу у відомої єврейської кравчині, а дідусь, будучи муляром, допомагав їм будувати будинки та крамниці. За це у 1942 році він одержав від знайомих євреїв грошову позику для купівлі земельної ділянки та зведення житла. І все – без жодних відсотків! Це свідчить про товариські стосунки та взаємодопомогу, які були на той час між людьми-жителями нашого міста, що належали до різних національностей.

Отож фашисти провели натовп через залізничний міст, в район села Лев’ятин до двох заздалегідь викопаних ям між хуторами Пороховня та Суходоли. Місцевість була відкритою для  очевидців, тож багато жителів міста бачили ту страшну картину страти. Кати змушували євреїв роздягатися, потім по 10-15 чоловік вони підводили до ями, примушували спускатися углиб, лягаючи обличчям вниз. А вже зверху німець у чорній формі розстрілював жертв із автомата. Жахливо те, що наступні люди по вже описаному сценарію йшли й приймали свою смерть. Тими ж партіями по п’ятнадцятеро…

Після розстрілу, за спогадами очевидців, та яма була наповнена кров’ю та ворушилася під тілами ще напівживих людей.

Друга ж яма була порожньою. Як твердили фашисти, вона була призначена для українці. Саме таку долю для нашого народу готували нацисти в майбутньому! За час окупації нашого міста гітлерівцями було вбито понад 3,5 тисячі євреїв.

Деякі жителі нашого міста ризикували й рятували єврейські сім’ї. Так, у 1996 році уряд Ізраїлю присвоїв почесне звання «Праведних народів світу» Костянтину кубіту, його дружині Марії та його братові Володимиру і доньці його Ганні за порятованих 9 єврейських родин.

Місцевий лікар Ернест Оссас врятував двох єврейських дівчат 14 та 19 років. Йосип Забожний та його дружина Ганна і донька Віра, які жили неподалік гетто, врятували 40-річну Бриз Гал.

Всі ці порятовані євреї після визволення міста Бродів у липні 1944 року виїхали туди. На місці масового розстрілу нині споруджено пам’ятники. Тепер туди приїжджають врятовані євреї, їхні родини, щоб вшанувати пам'ять загиблих.

На жаль, донині не збереглися особисті дані страчених нацистами у 42-му. Але в нашому місті загинуло багато й українців в роки Другої Світової війни. В Книзі Скорботи України, що була надрукована у 2006 році, наведені прізвища людей, які загинули при різних обставинах: в німецьких і радянських концтаборах під час бойових дій на території району в березні 44-го, в загонах УПА, зібрані по сільських радах. Ми повинні пам’ятати про всіх полеглих. Це наш святий обов’язок!