«Москва всіма силами вп’ялась і не хоче відпускати...»

Минає 69 років з часу закінчення найкривавішої війни в історії людства – Другої Світової у Європі. То яким був той далекий день – 9 травня 1945–го?

Стояли теплі, чудові дні останнього місяця весни. Наші містяни передавали одне одному, що радянські війська в Берліні і війна незабаром закінчиться.

В середній школі готувались до випускних і перехідних екзаменів: тоді вони проходили у всіх 4-их - 9-их класах. В 1944-1945 навчальному році у нашій школі було лишень дев’ять класів. Особливо хвилювалися випускники та четвертокласники. Меншим випадало вперше складати іспити одразу із п’яти предметів: української та російської мов, арифметики, географії та історії. А старшокласники-випускники мали продемонструвати знання одразу з дев’яти предметів.

Восьмого травня був понеділок. Нам, першокласникам, наш вчитель (нині покійний) Іван Сергійович Черниш повідомив, що у кінці місяця розпочнуться літні канікули. Одразу ж після завершення уроків наша босонога вулична команда подалася до річки. Увечері там проходили різні ігри. Я на той час був настільки втомленим, що, відмовившись удома від вечері, одразу ж ліг спати. Але вночі мене розбудив якийсь гуркіт: коли я встав, то почув стрілянину у центрі міста. Там спалахували ракети… На подвір’ї вже були мама, дідусь та бабуся. Вийшли з будинків й сусіди. Всі занепокоєно запитували в дідуся Андрія, що відбувається в місті. Дехто припустив, що це, можливо, лісовики (вояки УПА) ведуть бій з енкаведистами.

Дідуся, як авторитетного, місцева влада призначила квартальним, його обов’язком було відповідати за порядок на вулицях Літній (нині О.Пчілки), Пісковій (М.Кузнєцова), частині Польової (М.Маркелова). Тому мешканці цих вулиць й звернулися до дідуся, аби він з’ясував, що коїлось в центральній частині міста. Я теж пішов з ним. На перехресті вулиць ми побачили молодого солдата, який біг в напрямку центральної магістралі (шосе). Дідусь запитав: «Что случилось в городе? Почему такая пальба?!» А юнак у відповідь закричав: «Побєда, дєд!!!» І побіг…

Тож додому ми обидва повернулися з радісною звісткою.

В школі на усіх уроках тільки про те й говорили, що про закінчення війни. Багато дітей плакали: одні з радістю, що повернуться, нарешті, додому батьки, а інші – з горя: попередньо вони вже отримували «похоронки»…

Наша родина також сподівалася на повернення батька з міста Омська, з трудової армії.

День Перемоги – це свято зі сльозами на очах, пам'ять про усіх тих, хто загинув у страшному вирі війни. Це була велика трагедія для нашого народу.

Смертоносним валом війна двічі прокотилася територією України: спочатку із Заходу на Схід, а потім – у зворотному напрямку. Український народ поніс незбагненно великі втрати: загинуло 8 мільйонів чоловік – п’ята частина від всього населення. З них 2,5 мільйона загинуло в боях, 5,5 мільйона становили знищені військовополонені і цивільні особи. По відношенню до загальних втрат СРСР це становило 40-44 відсотки. Якщо ж розглядати всі демографічні втрати, то вони обчислювалися неймовірно великою цифрою: 14,5 мільйона. Вчені підрахували: якби не дві світові та громадянська війни, голодомори та репресії й депортації – українців нині налічувалося б 100 мільйонів.

У наш час кремлівські керівники намагаються применшити внесок України в розгром ворога, заявляючи, що Росія і сама б могла покінчити з фашизмом. Але при цьому забувають, що на завершальному етапі війни кожен п»ятий червоноармієць був жителем України. Своїм ратним подвигом у складі багатонаціональних радянських з’єднань вони  наближали спільну Перемогу над нацистською Німеччиною. Такі нині заяви Москви – це глум над пам’яттю не тільки мільйонів загиблих українців, а й інших народів колишнього СРСР.

Перемога у війні, здобута ціною величезних жертв і страждань, породжувала у нашого народу нові, світлі мрії та сподівання. Але вони виявилися марними. Уже майже через 70 років ми знову починаємо плекати надію на життя в новій, демократичній, європейській державі. Тепер же нашій незалежності загрожує ласий до чужого сусід.

Володимир Винниченко, видатний український письменник, політик і державний діяч, член Центральної Ради, голова Генерального Секретаріату УНР, голова Директорії УНР 25 травня 1918 року на Княжій горі біля Канева, після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року, зробив у своєму щоденнику такий запис: «Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче відпускати. »

Нині Росія захопила Крим, претендуючи ще й на східні та південно-східні області України. Чи могли ми, діти війни і старші покоління, припустити, що ті воєнні кошмари, які багато років ми переживали лише в страшних снах, можуть знову виповзти в реальність?!! Чи уявляли наші батьки і діди, що внуки і правнуки тих, з ким вони перед боєм ділились останнім куснем хліба і ковтком води з фронтової фляжки, будуть дивитися на їхніх нащадків-громадян України через приціл автомата та вбивати їх?!

Але ж, на щастя, не всі росіяни підтримують криваву політику свого президента щодо України: на демонстрації виходять і земляки Путіна – жителі Петербурга, чиї предки знаходилися у місті під час війни. Згадую, як у липні 1962-го під час студентської практики в Ленінграді ми спілкувалися з тими жителями, які перенесли 900-денну блокаду міста. Дізнавшись, що ми – із Львівського університету, ці люди намагалися нам розповісти багато цікавого про своє місто.

Завідуюча читальним залом публічної бібліотеки ім.Салтикова-Щедріна на моє прохання дала прочитати твори М.Зощенка та  А. Ахматової, які за часів Сталіна були забороненими.

А якою є думка про агресію Кремля проти України у ветеранів війни з Казані, Курська, інших міст Росії? Декільком з них у 1984-му році з нагоди 40-річчя визволення міста й району від фашистських загарбників було присвоєно звання Почесних громадян Червоноармійська. З багатьма визволителями листувалися пошуковці міської школи №1, там героїв радісно та щиро зустрічали учні й вчителі.

Думаю, ці люди точно не хочуть, аби молодь, нащадки знову пережили криваве лихоліття війни.

Історія, як знаємо, не пробачає помилок. У цьому році минає 100 років з початку Першої та 75 - Другої світових воєн. Через загарбницькі плани європейських країн 1 серпня 1914 року почалася І Світова… А через двадцять років після її закінчення керівники Англії, Франції, Німеччини та Італії 30 вересня 1938 року підписали Мюнхенську угоду, за якою гітлерівська Німеччина загарбала в Чехословаччини Судетську область, де проживало понад 3 мільйона чехословацьких громадян німецької національності. Ще раніше, 12 березня 1938 року. Гітлер здійснив «аншлюс» - «добровільне возз’єднання» Австрії з Німеччиною. 15 березня  1939 року фашистська Німеччина загарбала Чехословаччину. 1 вересня 1939 року почалась ІІ Світова війна. В даний час керівники західних країн лякають кремлівських верховодів лише економічними санкціями. Тому нам треба надіятись на власні сили і милість Божу…