Лунали постріли німецьких батарей, і я гукав: «Почалось»!

Минає вже 70 років з тих грозових подій, але пам'ять настирливо повертає нас до того вже далекого, але незабутнього березня 1944-го року…

Після визволення міста і району 19 березня від фашистських загарбників і невдалих боїв під Бродами, фронт стабілізувався на довгих чотири місяці. Передова лінія окопів радянських військ проходила біля Бродівського лісу.

Проти 13-ї армії Першого Українського фронту воювала німецька тринадцята армія в складі групи «Північна Україна», яка мала завдання – не пропустити Червону армію до Польщі. Почалися воєнні будні прифронтового міста… Ми проживали на його околиці, на вулиці Літня (тепер О.Пчілки). Дідусь щось майстрував на подвір’ї, а моїм завданням було вслухатися у небо… Про початок артилерійського або мінометного нальотів мені треба було повідомити матір і бабуню, які на кухні готували їжу. Особливо дошкуляли населенню німецькі шести дулові міномети, які були прозвані солдатами як «ванюші» на відміну від радянських «катюш». Міни від цих «ванюш» летіли зі страшенним виттям… Коли ж лунали постріли німецьких батарей в Бродівському лісі, я кричав: «Почалось!» і всі ми гуртом ховалися у льосі, який збудував дідусь біля будинку. Але цей прилисток міг врятувати тільки від осколків.

Користуючись відсутністю Другого фронту в Європі, німецьке командування почало перекидати нові дивізії в район Бродів. В кінці березня посилилися контратаки ворога. Саме в цей період і здійснили свої подвиги Герої Радянського Союзу П.Г. Стрижак, І.І.Удалов. Німецька авіація часто бомбардувала місто й залізничну станцію. І саме тому військовий комендант Червоноармійська, генерал-майор П.С.Ільїн , командир 20-ї мотострілецької бригади віддає наказ про негайну евакуацію мешканців міста. Наказу підлягали всі, хто не працював на потреби фронту: в першу чергу жінки і діти. Я з матір’ю та сусідами Бакаленками  (а в їхньому будинку на той час був військовий госпіталь) виїхали підводою на початку квітня. Бабуся з дідусем залишилися вдома. Вже в дорозі, на полі, біля колишнього міжгосподарського комбікормового заводу на нас напав німецький літак. Розстрілявши свій боєкомплект, він пролетів низько над кіньми та звернув у сторону Бродівського лісу.

А ми, тим часом, щасливо доїхали до одного з хуторів біля села круки. Там почалося наше сільське життя в біженцях, наповнене різними пригодами і несподіванками. Напередодні Пасхи старші за мене сини господині, де ми зупинилися, і сусідські хлопці пішли набрати глинки, щоб змастити долівку у сінях (коридорі) будинку. Я теж пішов з ними. Довкола хутора було чимало німецьких окопів. Раптом один із хлопців закричав: «Йдіть усі сюди!» Всі підбігли на заклик. В окопі ми побачили молодого німецького солдата. Вбитого… Його тіло, напівзакопане, викликало у нас тремтливі почуття. Вродливе обличчя, навіки заплющені очі… Той юнак безславно загинув на чужій землі через світові амбіції своїх верховодців, в нас навернулися на очі сльози… Ми почали схлипувати…Хлопці згадували своїх батьків і старших братів, яких мобілізували в армію, та й я вже майже три роки нічого не знав про свого батька. Солдата похоронили в «його» окопі…

Пригадується, як одного дня я знайшов у кущах металеву трубочку, подібну до пластмасової ручки. Сівши біля стежки, я почав безпечно її перебирати в руках. У цей час поруч проходив радянський офіцер з військової частини, що розташовувалася на хуторі. Побачивши в моїх руках  цю «іграшку», він миттєво вихопив її з моїх рук та викинув у кущі. А сам прикрив мене своїм тілом…

Пролунав вибух… Це, як виявилося, був запальник від німецької гранати. З будинку повибігали мати з бабусею та стали слізно дякувати йому за мій порятунок.

В селі Круках якось сталась трагедія: син із знайденої німецької гвинтівки ненароком застрелив свою матір.

На Пасху бабуся принесла нам довгоочікувану звістку від батька: він будував військові заводи в м.Омську.

Потім була піша подорож з матір’ю до Почаєва – там проживала рідна татова сестра. Йшли через поля, усіяні розбитою німецькою технікою. Після вечірньої служби в Почаївській лаврі ми були свідками величної панорами нічного бою в районі міста Підкаменя, яке добре проглядалося з галереї Успенського собору.

А тим часом напруга на фронті лише наростала: особливо у другій половині квітня. Боячись початку вуличних боїв, усе населення міста було евакуйоване, за винятком, щоправда, робітників млинів, хлібопекарні, медиків. Дідусь, бабуся, її старший брат Григорій Киричук та ми з сім’єю переїхали в село Копані. Жили ми в стодолі, біля школи.  А ще в цьому селі знаходилася військова частина. Часто, вечорами, біля школи, у великій стодолі, для солдат демонстрували художні фільми. На екрані, виготовленому із простирадл, оживали життєві сюжети. Саме на цьому екрані із постільної білизни я вперше переглянув радянський фільм «Чапаєв», який мені запам’ятався надовго…

Дідусь в ті дні подався до Кременця, до свого старшого брата Петра, взяв там підводу та привіз нас усіх в це місто. У нас на господарстві на той час була коза, а в родичів – корова. Молочниці дуже потоваришували між собою, нашій козі дуже сподобалися трав’янисті схили, де можна було вдосталь напасатись.  Для мене ж з моїм двоюрідним братом Борисом лоно кременецької природи видавалося раєм. Цілісінькими днями ми пропадали на вулицях та схилах старезного міста, випасали худобу, ходили до лісу по дрова. Декілька разів німецька авіація налітала на місто і на залізну станцію. Але бомби падали, в основному, біля підніжжя гори Бонни, тому великої шкоди місту не завдавали.

До нас приїхала колишня мешканка міста Харкова Наталія, яка свого часу була перекладачем у німців. Вони її привезли у Червоноармійськ і знову хотіли забрати з собою, як відступали. Але вона не забажала з ними їхати. Дідусеві, який заховав харків’янку від окупантів, та була вдячна усе життя. А в 1945 р. Наталія вийшла заміж за Василя Іванова, старшого лейтенанта, штурмана літака ІЛ-2, Героя Радянського Союзу. Під час військових навчань у 1946 році він загинув, нині похований на міському кладовищі. Наталія ж працювала довгий час шеф-поваром у громадських їдальнях. Ніколи не забувала нашої родини. А, вийшовши на пенсію, вона поїхала до племінниці у Харків.

У наших кременецьких родичів була швейна машинка, а моя мати, знаючи тонкощі крою та шиття,  одягала не лише всю нашу велику сім’ю, а ще й  сусідів.  

Під час дитячих забав часто виникала журба за рідним містом, будинком. Але ж до повернення додому треба було зачекати ще півтора місяці. Ось такою була весна 1944-го…

Моє дитинство під воєнно-небезпечним небом – чітке свідчення сучасникам, що ми повинні пам’ятати уроки минулого. Адже фантастичні плани кремлівських мрійників про відродження колишньої імперії тільки наближають смертоносне горнило до мирних родин. Будемо сподіватися, що вже тепер світова спільнота не допустить нового кровопролиття і спокій таки закріпиться на нашій багатостраждальній, вмитій материнськими слізьми, землі.