«Наша Муза…»

Кожна людина певну частинку свого життя проводить в школі. Саме тут вона отримує перші знання, які потім примножує, розвиває, доповнює новими, здобуваючи професію.

Але насправді школа – це не лише отримані в ній вміння та навички з основ наук. Важливішими є, звісно ж, ті люди, які присвятили своє життя дітям, які назавжди пов’язали свою долю зі школою, щоб день у день зустрічати допитливі очі своїх вихованців, відповідати на їх інколи досить складні запитання – не завжди пов’язані з самим навчальним предметом. Словом – вчити жити… Це – вчителі.

В цій публікації хочеться згадати одну з таких – Володимиру Михайлівну Бакаленко. Розумна, освічена, інтелігентна, творча, добра, щира, з вишуканим смаком, шанована серед колег,   чудова співрозмовниця, чуйна наставниця – усі ці риси були притаманні їй вповні. Як вчитель, вона виконувала всі свої професійні обов’язки, і на уроках передавала нам ті знання з української мови та літератури, якими володіла сама. В цьому році їй виповнилося б 85 років. Вона була б сивочолою, лагідною бабусею, з радістю піклувалася уже б про своїх правнуків. Але не судилося. Мати не змогла навіть благословити єдину доньку перед її одруженням. Доля відміряла Володимирі Михайлівні лише 51 рік…

На початку 1953-1954 навчальних років в Червоноармійську середню школу прийшла ціла плеяда молодих вчителів: В.М.Литвинчук, У.М.Несесюк, М.І.Горох, Р.Я.Королькевич, Ф.А.Топельєр. Очолив школу також молодий директор – вчитель історії Олексій Ісакович Романюк. У перші вересневі дні до нашого 9-А зайшла висока молода білявка. Це була Володимира Михайлівна Литвинчук – випускниця філологічного факультету Львівського державного університету ім. І.Франка. Почався урок, а ми з великим зачаруванням слухали розповідь молодої вчительки про життєві шляхи та творчість наших українських класиків.  Своє пояснення нового матеріалу «новенька» вчителька підкріплювала прекрасною декламацією напам’ять уривків з творів письменників. Як у віршах, так і прозою…

Володимира Михайлівна так вміла зацікавити учнів своїм предметом, що навіть майбутні «фізики» почали старанно готуватися до української мови та літератури. Вона ніколи не підвищувала до дітей голосу, завжди була лагідна і тактовна. Вчителька й сама писала вірші, вишивала й прекрасно малювала.  За її щирий характер, закоханість в літературу та поезію, ми називали її – «Наша Муза».

Володимира народилася 20 квітня 1928 року в м.Збаражі на Тернопіллі. Її батько був головою міської ради. Після успішного завершення середньої школи вона вступає на відділення української мови та літератури філологічного факультету Львівського університету. Тут вона познайомилася зі студентом Дмитром Павличком – майбутнім поетом та громадським діячем. Вони разом були учасниками драматичного гуртка, грали в п’єсах, організовували студентські вечори. Як згадує випускниця колишньої Червоноармійської СШ 1955-го року, пізніше – вчителька англійської мови цього ж навчального закладу Зінаїда Іванівна Герасимчук (Марцинковська), на вчительському столі Володимири Михайлівни завжди лежала збірка віршів Д.Павличка з присвятою. А які чудові вечори для учнів готували вони разом з Устиною Миколаївною Несесюк!

В 1955 році Володимира Михайлівна вийшла заміж за відомого міського фотографа Костянтина Бакаленка і стала моєю сусідкою. Через рік у них народилася донька Наталя. Сім’я жила у батьків чоловіка у будинку, розділеному на дві частини. Квартира складалася з кімнати і кухні. Крім батьків Костянтина, поруч жила ще і його сестра.

А у Збаражі в 1959 році померла мати Володимири Михайлівни і батько зостався вдівцем. Вчителька вирішує переїхати додому. Але за деякий час батько одружився вдруге, родина знову повернулася в Червоноармійськ. Тепер виникла проблема у працевлаштуванні. Костянтин повернувся у фотосалон, з 1970 року він працював лаборантом рентген-кабінету районної лікарні. З 1 вересня 1965 року Володимира Михайлівна змушена була працювати заступником директора з виробничого навчання в Червоноармійській СШ№1, потім була вчителем домоводства і малювання, заміняла своїх колег. 14 травня 1971 року вона із Зінаїдою Іванівною у складі рівненської делегації вчителів брала участь у  святкуванні 100-річчя з дня народження Василя Стефаника у Снятині. Біля пам’ятника письменникові серед членів президії був і Дмитро Павличко. Як пригадує Зінаїда Іванівна, вони з Володимирою Михайлівною хотіли підійти ближче, але міліція не пропускала їх. Але коли Дмитро Павличко побачив Володимиру, то сам підійшов ближче, дуже тепло її привітав, подарував свій ювілейний значок, розпитував її про життя і обіцяв приїхати в Червоноармійськ. Але не виконав обіцянки. Це була їх остання зустріч.

…Вона одного разу заміняла свою колегу. За розповіддю Зінаїди Іванівни, це був урок української літератури. Після закінчення уроків один учень прибіг додому та крикнув своїй мамі: «Мамо, на світі ще є українська література!»  - й побіг в бібліотеку шукати твір письменника, запропонований вчителькою. Це був період гострого зросійщення радянського суспільства. Володимира Михайлівна разом із колегами організовувала прекрасні творчі вечори, присвячені ювілеям Т.Шевченка, Л.Українки та інших письменників, сама писала сценарії. На початку 2000-их Зінаїда Іванівна під час зустрічі зі своїми випускниками 1977-го року запропонувала їм анкету, де серед різних питань було: «Хто був вашим улюбленим вчителем?» майже всі відповіли: «Ми любимо вас, але улюбленою була Володимира Михайлівна…»

Я часто зустрічався зі своєю сусідкою як студент Львівського університету. Пізніше – як вчитель історії школи №1. Вона була чудовим співрозмовником. В 1968 році Володимира Михайлівна дістала мені січневий номер журналу «Вітчизна», де був опублікований роман О.Гончара «Собор». Його не можна було так легко купити. А 29 січня 1973 року від інсульту раптово помирає її чоловік Костянтин. Смерть чоловіка дуже вразила вже хвору Володимиру Михайлівну.

А ось як тепло згадує про неї як класного керівника і вихователя випускниця Червоноармійської школи №1 1979 року Людмила Василівна Водяна, вчителька англійської мови цієї школи: «На щастя і на жаль, наше тісне спілкування відбувалося саме за межами школи. На щастя, бо ті години надзвичайно зближували нас, її останній випуск з нею. В такі хвилини вчителька була не лише педагогом, а й просто жінкою, порадницею, цікавою оповідачкою, господинею, «другою» матір’ю. А на жаль – тому, що невиліковна хвороба не дозволила нам здійснити ще багато задуманого: відвідати разом цікаві місця, піти у походи, на прогулянки до лісу, який вона любила і знала. Останніх два роки її життя ми зустрічалися з вчителькою у неї вдома. Ніколи не забути ті миті. Ми завжди будем пам’ятати її невеличку, але охайну домівку, прикрашену вишитими рушниками та серветками. Там завжди було добре і затишно. На підвіконнях узимку вона створювала справжні композиції із того, що збирала в лісі: мох, шишки, жолуді, калина. Лише людина з надзвичайною уявою, людина-художник могла творити таке диво. А варення з яблук, яким Володимира Михайлівна пригощала нас до чаю! Ми згадували про нього навіть на зустрічах однокласників за багато-багато років по закінченні школи. Золотаве, з великими скибками цих наливних фруктів. Здається, смачнішого й не їли… Чи справді так, чи враження підсолоджують спогади – безповоротні, але – незабутні».

23 червня 1979 року Володимира Михайлівна померла. Вона не дожила до свого останнього випуску учнів. В недільний день всі випускники прийшли на похорон до своєї улюбленої вчительки. Дівчата – у білих випускних сукнях, та з чорними стрічками у косах. Домовину з тілом покійної пронесли через усе місто  - до школи. Там вчительці задзвонив останній дзвінок. А потім рушили до міського кладовища. Біля стели пам’яті був траурний мітинг. Виступив колишній директор школи Іван Васильович Мельничук, колеги-вчителі, учні, батьки. Поховали Володимиру Михайлівну біля чоловіка.

Роки збігають, як вода крізь пальці. Та не тільки в переддень освітянського свята – повсякчас ми повинні пам’ятати про всіх наших вчителів – покійних і живих – сіячів розумного, доброго. Вічного…

Юрій Арламовський,

випускник школи 1955 року