Зруйнований Донбас нагадує наше місто 70 років тому…

Засніжені та зруйновані терористами міста і села Донбасу, які ми кожного дня бачимо по телебаченню, нагадують мені наше місто 70 років тому

На початку грудня 1944 року наступила важка та сувора зима. Намело багато снігу, а мороз сягав мінус двадцяти, а то й більше градусів за Цельсієм. Але до школи ходили всі: і великі, і малі. Вчителі та учні сиділи на уроках одягненими. В зв’язку із тим, що у школі був лише один техпрацівник, який одночасно виконував обов’язки завгоспа, і в умовах міста неможливо було навіть за гроші знайти людей, які б заготовляли дрова для опалення класних кімнат, дирекція школи разом із класними керівниками склали графік заготівлі дров учнями та батьками. Кожен класний керівник після уроків з трьома учнями заготовляв дрова і відповідав за опалення своєї класної кімнати.

Для учнів І-ІІ класів дрова заготовляли їх батьки. Мій батько був в трудармії в м.Омську. Всіх західняків на початку війни зняли з фронту, як ненадійних. Він будував військові заводи. Дідусь рубав дрова в посадці, а я відвозив їх саньми до школи. Черговий вчитель щодня, перед початком уроків, перевіряв, чи палились груби в класах та їх готовність до роботи та доповідав директору школи.

Навчались учні при гасових лампах, особливо під час вечірньої, другої зміни. Спочатку були уроки математики, мов, а пізніше – всі інші – література, фізкультура, співи. Писали сталевими перами, чорнильниці носили з собою. По дорозі те чорнило замерзало. Я проживав недалеко від школи. Мати пошила мені спеціальну торбинку для чорнильниці, нею користувались і сусіди по парті, і вчителі.

А увечері міські вулиці ставали темними та безлюдними. Лише в будинках світились гасові лампи. Вдома у нас була велика гасова лампа над столом, яка залишилась ще  польських часів. При ній було добре виконувати домашні завдання, але вона витрачала багато гасу, за яким я повинен був ходити і довго вистоювати в черзі. Продавець, замість невеликої здачі, зазвичай казав: «На. Тобі, дитинко, гудзичок».

Тих ґудзиків різних розмірів і кольорів у нас назбиралося кілька десятків. Але мати, як швачка, знаходила їм застосування. Тепер же замість монет на здачу нам пропонують цукерки.

…Почались зимові канікули та Різдвяні свята. Вночі місто охороняли солдати гарнізону, бо боялись нападу вояків УПА. Помітивши, з яким ентузіазмом люди на окупованих територіях повертаються до релігії, Сталін примирився з Російською православною церквою на радянській території, скасувавши численні обмеження на її діяльність і, розпустив антирелігійну пропагандистську організацію – Союз войовничих атеїстів. Церква ж віддячила послугою за послугу, закликавши свою паству до боротьби з фашистами і відлучаючи всіх, хто співпрацював з ними.

Враховуючи патріотичну об’єднуючу роль – допомогу армії в роки війни, було дозволено відновлювати релігійні громади, відкривати храми. Діти безпечно ходили колядувати, адже в країні ще не було епохи «бульдозерного» атеїзму. Вона наступила в кінці 50-их, на початку 60-их років минулого століття. Ми продовжували ходити до церкви, і лише в травні 1952 року нас записали в комсомол.

В кінці січня 1945 року я захворів на кашлюк.

Мати звернулася за допомогою до нашого славетного лікаря-фельдшера Ернеста Оссасса, який лікував цілі покоління наших містян і жителів навколишніх сіл.

Оглянувши мене, він сказав, що ліків від кашлюку зараз нема, тож необхідно застосовувати народну медицину. Кімната була завішена вологими простирадлами. Дідусь приносив з лісу гілки сосни, щоб  мені легше було дихати.

Я тоді прохворів майже всю ІІІ чверть.

Всі з нетерпінням чекали весни та закінчення війни.

Через сімдесят років, на жаль, все повторюється знову.

В період «холодної війни» між США та СРСР, 53 роки тому, восени 1961 року поет Євгеній Євтушенко, у якого – українське коріння, та композитор Едуард Колмановський створили відому радянську пісню: «Хотят ли русские войны?»

Задум написати пісню виник у Є. Євтушенка восени 1961 року під час чергової подорожі в країни Західної Європи і Сполучених Штатів Америки, де його часто запитували про те, чи хочуть росіяни війни.

Перше виконання пісні відбулось в жовтні 1967 року, напередодні 22 з’їзду КПРС. Його здійснив відомий співак Марк Бернес. Коли співали цю пісню, вчителі, учні навіть і подумати не могли, що через півстоліття вона набуде зовсім іншого змісту. Чи виконали б тепер цю пісню у Росії? Що свого часу сказали б своїм нащадкам ті,  хто зараз лежать в могилах від Волги до Ельби? Адже вони полягли, захищаючи рідну землю від ненависного ворога. А кого тримають на прицілі російські солдати, перебуваючи на території «братнього народу»? Чи хочуть сучасні матері Росії оплакувати своїх синів, чоловіків, як і їхні бабусі?! На фоні спроби умиротворення Росії, як агресора зі сторони Європейського Союзу, на фоні не завжди об’єктивних оцінок бойових подій на Сході з уст спостережної комісії, нам не лишається іншого, як сподіватися на власні сили. Та милість Всевишнього…