ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ:

ЕТАПИ ВІЧНОГО ПОХОДУ (ІХ ст.- 2015 р.)

Указом Президента України 14 жовтня оголошено Днем захисника Вітчизни. В цей день ми відзначаємо свято Покрови пресвятої Богородиці. Для нашого народу ця дата має не тільки велике релігійне, а й національне значення. Свята Покрова була покровителькою запорозьких козаків. Українська Повстанська Армія, що постала в 1942 році як збройна сила проти гітлерівської і більшовицької окупації, також обрала собі свято Покрови за День Зброї, віддавшись під опіку Святої Матері Богородиці.

Українське військо за понад тисячолітню історію пройшло славний шлях: від князівських дружин часів Руси-України до його нової розбудови в період нинішньої московсько-української війни.

Русь-Україна як одна з наймогутніших та найвпливовіших держав світу, не могла існувати без власних збройних сил. Могутні постаті, перші київські князі, створили велику і сильну військову організацію. Її основу становила дружина. Соціально-економічне становище та географічне положення Київської держави обумовлювали необхідність створення річково-морського флоту. Початок активних військових походів припадає вже на другу половину ІХ століття. Київські князі Аскольд і Дір у 860 році здійснили перший великий похід на Константинополь (Царгород). У ньому брали участь 200 великих човнів, на яких було близько 10 тисяч війська, набраного з полян. Воно раптово увірвалося через Босфор до міста і обклало його з моря і околиць. Пізніше такі походи здійснювали інші київські князі: Олег, Святослав, Ігор, Володимир.

Другою великою українською державою, що об’єднала більшу частину нашої етнографічної території і ще майже 200 років продовжувала київську традицію, стало Галицько-Волинське князівство. Спершу Волинь відіграла важливішу історичну роль, ніж Галичина, бо мала старі традиції держави волинян і лежала на важливому торговому шляху з Києва на Захід. Нову епоху волинської історії розпочав князь Роман Мстиславович, визначний войовник і організатор держави та війська. В 1199 році він заволодів Галичем і приєднав його до своєї Волині. Так постало Галицько-Волинське князівство, що являло могутню європейську державу з величезними просторами, що сягала на півдні Чорного моря. Його справу продовжили його сини, князі Данило і Василько, які в 1238 році біля міста Дорогичина розгромили військо Тевтонського ордену, що зазіхав на Волинь. Набрали чимало бранців, у тому числі полонили магістра ордену Бруно. В 1245 році під Ярославом князь Данило Галицький завдав поразки польським та угорським рицарям.

 Більше як за п’ять століть княжої доби українське військо пройшло великий шлях розвитку. Воно нараховувало близько 50 тисяч чоловік. Але через постійну монгольську загрозу та домашні чвари занепала і друга українська держава. Цим скористались сусідні держави. В другій половині ХІУ Польща загарбала Галичину, а Наддніпрянщина і Волинь увійшли до складу литовсько-руської держави – Великого князівства Литовського. В ХІУ – ХУ століттях українські землі знаходились під постійною небезпекою татарських і турецьких наїздів. Велику славу у боротьбі з іноземними загарбниками заслужили князі Острозькі. Ще в 1341 році князь Данило Острозький розгромив в Галичині військо польського короля Казимира ІІІ Великого, затримавши цим його просування на Волинь. А загони Федора Острозького брали активну участь в спільній битві слов’янських і литовських народів під Грюнвальдом в 1410 році проти хрестоносців, а потім протягом восьми років билися з німецькими феодалами на боці гуситів в Чехії. На схилі життя князь поступив ченцем у Києво-Печерський монастир під іменем Феодосій. Помер в 1446 році, похований в Дальніх печерах монастиря, визнаний святим в 1490 році.

Костянтин Острозький (1460-1530), маршалок волинський, великий гетьман Литовський, воював проти татар і Московського царства на початку ХУІ століття: 8 вересня 1514 року розгромив московське військо під Оршею. Похований в Києво-Печерській лаврі.

Та найбільше уславився в боротьбі з татарами князь Костянтин Іванович Острозький – один з найвизначніших войовників свого часу. Він мав великі збройні сили і сам відправлявся назустріч ворогові, провівши з татарами 60 боїв. Після бою під Ольшаницею на Київщині у 1527 році його ім’я підносили великими похвалами. Він був оборонцем православної віри, меценатом: щедро допомагав Києво-Печерській лаврі, де і був похований.

В першій половині ХУІ століття виникає феномен, який не має аналогу в світовій історії. Це – запорозьке козацтво, яке походить з соціальних низів і від свого початку стає справді народним військом. Але в «Хроніці Польській, Литовській, Жмудській і всієї Русі (1582р.) польський історик М.Стрийковський пише про «волинських козаків», які ще в 1143-1147 р.р. виступали потужною силою. Цікаво, що він, пишучи про волинських козаків у ХУІ ст.., не бачив різниці між ними і запорізьким козацтвом.

А буйне, нестримне, овіяне легендами, воно зародилось і зростало в українських подніпровських степах. Його головним осередком стало Запорожжя. На острові Мала Хортиця в 1556 році український православний волинський князь Дмитро Вишневецький звів фортецю, яка стала першою відомою Січчю. Основу Запорозького війська становила піхота. Але був на Дніпрі і морський флот. Були в запорозьких козаків бойові човни-чайки. Кількість їх постійно змінювалась: від 16 до 400. Були і великі судна-галери. В могутніх сусідів українців - Польщі і Московського царства – про морський флот навіть мрій не було. В 1610-х роках запорожці провели багато морських походів, особливо за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного та його наступників. Новий період в історії України відкриває епоха гетьманування Богдана Хмельницького. Військо стає головною основою державної організації і задає тон усьому життю. Постійно зростала його чисельність. Сам гетьман рахував його на 100-200 тисяч – таких армій ще не знала Західна Європа. Правда, дійсно бойове значення мало тільки реєстрове військо чисельністю 40-60тисяч, яке завжди було готовим до війни. Серія великих і переможних битв під Жовтими водами, Пилявцями, Зборовим, Батогом, Жванцем збагатила не лише українське, а й світове військове мистецтво. Несприятливе для України міжнародне становище, виснажлива багатолітня жорстока війна примусили Богдана Хмельницького піти на угоду з Москвою. Горезвісні Переяславські статті, а потім розбрат між колишніми соратниками гетьмана – «Велика Руїна» - привели до занепаду і козацьку державу, і військо. Гетьман Іван Виговський зробив спробу відновити незалежність України. Під час московсько-української війни (1658-1659 рр.) 28 червня 1659 року в районі Конотопа відбулась головна битва, де 100-тисячна московська армія зазнала нищівної поразки. Але внутрішні чвари все звели нанівець.

Ще одну спробу вирватися з-під опіки Московії в 1708-1709 рр. зробив гетьман Іван Мазепа, перейшовши на бік шведського короля Карла ХІІ: 26 березня 1709 року 8-тисячний загін запорожців підтримав гетьмана. Проте у вирішальній битві під Полтавою 27 червня 1709 р. шведсько-українське військо зазнало поразки. Перед тим московські війська через зраду Івана Носа 2 листопада 1708 року захопили столицю Гетьманщини – Батурин – і жорстоко знищили всіх його мешканців. А 14 травня 1709 року Січ зруйнувало московське військо полковника Яковлєва. Московити вбили всіх полонених, порозривали козацькі могили, повикидали мертвих з могил і рубали їм голови. Остаточну справу ліквідації автономії України, розпочату Петром І, завершила Катерина ІІ. В 1764 році скасовується гетьманство. На початку червня 1775 року, коли більшість запорожців воювала за російські інтереси проти Туреччини, російська армія під командуванням генерала Текелі зруйнувала остаточно Січ.

Протягом ХІХ ст.. Україна була практично позбавлена власної армії. Лише під час І світової війни у складі австрійської армії в 1914 році були організовані в Галичині загони Українських Січових стрільців (УСС).

Новий етап у розвитку української військової організації розпочався після Лютневої революції в Росії. З нею почалася героїчна чотирирічна доба Перших Визвольних Змагань за волю України, за її державність та національні права. У російській армії весною 1917 року воювали понад 2 млн. українських солдатів. Але, на жаль, частина лідерів Центральної Ради, засмічена соціалістичними ідеями, вважала за непотрібне створення власної армії. За доби гетьманату, яка тривала 7,5 місяця, були всякі плани щодо будівництва українського війська. Але вони не були повністю реалізовані. Під час повстання проти гетьманату армія Директорії в листопаді-грудні 1918 року нараховувала близько 60 тис. чоловік. Через анархізм отаманів повстанська армія на початку 1919 року швидко розтанула. Більш організованим виявився рух за створення української армії у Східній Галичині. 10 листопада 1918 року була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Була створена Українська Галицька Армія (УГА), яка на початку 1919 року нараховувала понад 100 тисяч чоловік, у тому числі 40 тисяч таких, що брали активну участь у воєнних діях проти польських військ. Але Антанта не визнала ЗУНРу і допомогла Польщі захопити Галичину і Західну Волинь.

Найважливішою підпільно-революційною організацією, що сприяла до виникнення дійсно української армії, була ОУН, яка виникла в січні 1929 року під проводом Євгена Коновальця, колишнього командира корпусу  Січових Стрільців, його найближчим помічником став полковник Андрій Мельник. Після вбивства 23 травня 1939 року в Роттердамі Є.Коновальця агентом Москви, А.Мельник очолює ОУН. 1 вересня 1939 року нападом гітлерівської Німеччини на Польщу розпочалася ІІ світова війна. А на світанку 17 вересня 1939 року війська СРСР перейшли східний кордон Польщі на основі додаткового таємного протоколу пакту Гітлера-Сталіна (Молотова-Ріббентропа). Західноукраїнське населення з надією на краще зустрічало Червону армію. Однак незабаром  були ліквідовані діючі з польських часів політичні партії, українські національні громадські організації, культурні центри і товариства. Найбільш активні діячі змушені були втекти до окупованої німцями Польщі, а інші зазнали репресій. В лютому 1940 року молоді радикали ОУН у Кракові проголосили своїм керівником Степана Бандеру. Відбувся розкол ОУН. Прибічники С.Бандери стали називатися ОУН-Б чи ОУН-р (революційна), а прибічники А.Мельника – ОУН-М. Цей розкол став великим ударом по українському національно-визвольному русі, значно послабив вплив ОУН серед українського населення.

Нацистське керівництво Німеччини, відкидаючи ідею української державності, разом з тим погодилося на співпрацю з ОУН, сподіваючись використати її в боротьбі з Червоною армією. У квітні 1941 року були сформовані батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» Легіону українських націоналістів. Вони нараховували близько 600 солдатів і командували ними українські та німецькі офіцери. ОУН-Б у цих військових частинах вбачала ядро майбутньої Української армії. Перші дні нацистсько-радянської війни засвідчили безпідставність надій на досягнення бодай обмеженої незалежності з допомогою Німеччини. Ввечері 30 червня, після відступу радянських військ зі Львова, скликані керівниками ОУН-Б Українські національні збори проголосили «Акт про відновлення Української держави», який благословив митрополит Андрій Шептицький. Наші краяни теж сподівалися, що німці допоможуть відновити українську державність. Поблизу храму святого О.Невського відбувся мітинг, на якому виступали діячі ОУН.

…Однієї ночі після 30 червня 1941 року, як згадує мій родич Андрій Киричук, він, разом з Євгеном Боровим, майбутнім відомим лікарем-хірургом Рівненщини, встановили у Радивилові на братській могилі стрільців Першого Волинського полку УНР жовто-блакитний прапор. Але нацисти вирішили перетворити Україну в німецьку колонію. Керівників ОУН було ув’язнено, багатьох активних діячів знищено, інші пішли в підпілля. Почалась національно-визвольна боротьба проти окупантів. 14 жовтня 1942 року була створена УПА, яка й продовжила героїчні традиції Армії УНР, УГА ЗУНРу, отаманів Холодного Яру. У квітні 1943 року Крайовий провід ОУН звернувся до українців, щоб вони перестали служити нацистам та вступали в УПА. Тільки на Волині 4 тисячі поліцаїв пішли в ліси. У лісі між Хотином, Сестратином і Срібним були сформовані чотири сотні УПА, які рейдували з боями за сотні кілометрів. Активними учасниками боротьби з німецькими окупантами, а потім з військами НКВС, були наші земляки Григорій Камінський, Тетяна Куделко та її брат Григорій Пчілка, Олександр Скальський, Петро Мазуркевич, Георгій Боровий, Михайло Грабовський та інші.

Петро Васильович Мазуркевич (1921-2010р.) народився в с.Опарипси в селянській родині. Навчався в Радивилівській повшехній школі, брав активну участь в діяльності опарипсівської «Просвіти». Просвітяни вивчали українські пісні, ставили п’єси. Як згадує племінниця Петра Васильовича, Любов Дмитрівна Шевченко, він в 1941 році очолював підрайонну організацію ОУН. Його завданням було не давати можливості окупантам стягувати з населення податки, вивозити молодь на роботу в Німеччину. В середині 1943 року Петро Васильович був змушений, через арешт німцями, а потім і втечу, перебратися до лісу. Але він і потім таємно організовував постачання продовольства УПА. 1 квітня 1944 року енкаведисти напали на невеликий загін повстанців, в якому був і Петро Мазуркевич. У цьому бою він був важко поранений кулею в груди.. З цього періоду в нього почалась нова історія тюрем, етапів, хвороб і знущань: 10 років таборів і 25 років заслання. Потім проживав у м.Черкаси. Після проголошення незалежності України очолював міську організацію репресованих в роки радянської влади, писав спогади про своє героїчне минуле. Його дружина Марія Іванівна була двоюрідною сестрою дружини В’ячеслава Чорновола. Старший син Тарас працює інженером в Дніпропетровську. Молодший, Ігор, - лікарем у Черкасах.

Активним вояком УПА був наш земляк Боровий Георгій Іванович (1924-2004р.). Він також родом з с.Опарипси. Як розповіла дочка, Віра Георгіївна, тато навчався в Радивилівській повшехній школі, потім у Брідській гімназії. В 1939-1942 рр. – студент Кременецького технікуму лісового господарства. В 1942-1944 роках Юрій Іванович воював проти нацистів в Шумських лісах на Кременеччині. А в квітні 1944 р., після бою з військами НКВС потрапив у полон. Після 4 місяців перебування в Київській тюрмі за браком прямих доказів його участі в УПА, був призваний в Червону армію. Воював на Далекому Сході проти японської армії, був зв’язківцем.. Потім служив ще п’ять років. В листопаді 1950 року Юрій Іванович працював спостерігачем на метеостанції в м.Бродах, навчався у місцевій вечірній школі. В 1951-1955 роках він - студент фізичного факультету Львівського державного педінституту. З 23 серпня 1955 року працював вчителем фізики Червоноармійської середньої школи, а з 1 вересня 1960 – СШ №2. Юрій Іванович завжди залишався патріотом України і віруючою людиною. Як проходив біля церкви, обов’язково хрестився. Про це розповідав на районній вчительській конференції в серпні 1965 року один з секретарів Дубенського райкому партії. Юрій Іванович чудово знав свій предмет, його уроками захоплювалися учні, він давав їм міцні знання з фізики. Нагороджений значком «Відмінник народної освіти УРСР», багатьма освітянськими грамотами. В 1985 році вийшов на пенсію. У 90-х роках Юрій Іванович стає одним з ініціаторів створення української церкви Київського патріархату в місті, а потім і будівництва храму Різдва Пресвятої Богородиці, був декілька років його касиром. Помер в 2004 році, не доживши кілька днів до свого 80-річчя. Дочка Юрія Івановича – лікар-терапевт районної поліклініки, зять – лікар-хірург. Мають двох доньок.

Героїзм і мужність вояків УПА оцінили на Заході. Так, колишній Президент Франції Шарль де Голль сказав, що, якби він мав таку армію, то пишався нею, і Франція не зазнала б поразки в 1940 році. Зараз настав час возвеличити подвиг десятків тисяч героїв – кращих синів та дочок України, які віддали своє життя за волю Вітчизни, і могили яких розкидані по всій українській землі. А також тих патріотів-воїнів УПА, які потрапили в гітлерівські та сталінські концтабори і прийняли там страшенні муки, чудом вижили і, повернувшись додому, десятиліттями переслідувалися більшовицькими можновладцями.

І сьогодні на прикладах їх життя та подвигах сучасних воїнів Збройних Сил України, які воюють проти московського агресора та його найманців на Сході України, ми повинні виховувати наше підростаюче покоління в дусі любові до рідної землі, до її героїв. Вічна пам'ять і вічна слава героям України!

Юрій Арламовський

На фото: Філія Товариства «Просвіта в с.Опарипси. 1939 рік; Петро Васильович Мазуркевич. 2 вересня 1940 року; Георгій Іванович Боровий. Літо 1950 року