ЖИТТЄВИМИ СТЕЖКАМИ ВИДАТНОГО ІСТОРИКА УКРАЇНИ

КРИП’ЯКЕВИЧА ІВАНА ПЕТРОВИЧА

(1886 – 1967 р.р.)

25 червня цього року минуло 130-річчя з дня народження видатного українського історика, академіка АН УРСР Івана Петровича Крип’якевича. Але цей ювілей непомітним пройшов в Україні. Навчаючись у Львівському університеті імені І.Франка, я ознайомився з науковою спадщиною цього вченого, слухав його чудові лекції з історії України. Тому і вирішив розповісти читачам тижневика про цю непересічну особистість.

Іван Крип’якевич народився 25 червня 1886 року у Львові, але до кінця життя не зумів позбутися свого холмовського коріння. Його батько – Петро, вчений-теолог, був священиком на Холмщині. Він мав унікальну богословську бібліотеку, яка зберігалась у фондах Наукового товариства ім.Шевченка у Львові до 50-их років 20-го століття. Першим вчителем української мови для Івана став саме батько. А польські педагоги (гімназія, яку закінчив І.Крип’якевич у 1904 р. була з польською мовою навчання) намагалися довести гімназистові, що він є людиною гіршою, бо «не польської кості», і представником східного дикого світу – цю науку хлопець зрозумів.

Бо університетські роки (філософський факультет Львівського університету 1904-1909 р.р.) проходили в такому ж дусі.

Там панувала шовіністична польська професура, і гуляла націоналістична польська боївка, провокуючи сутички і побоїща. 1 липня 1910 р. вона вбила українського студентського діяча, борця за український університет у Львові Адама Коцка. До науки, саме історичної, Іван Крип’якевич потягнувся рано. 16-річним хлопцем якось зайшов до бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), де ветеран соціалістичного руху в Галичині М.Павлик почав давати йому наукові книжки. Так почалось його знайомство з Товариством, з яким Крип’якевич не розлучався майже 40 років – аж до самої його ліквідації на початку 1940 року радянською владою.

Та символом історичної науки, до якої він прагнув з гімназійної лавки, став для Івана ще до навчання в університеті такий майбутній велетень української історіографії, яким був голова НТШ,  професор Михайло Грушевський (до речі, холмщак за народженням).

Влітку 1904 року він організував курси українознавства. Там вперше схрестилися їхні шляхи – молодий, 18-річний адепт музи історії Кліо, і вже досвідчений, на 20 років старший, її служитель, що стояв на порозі європейської наукової слави.

М.Грушевський майже 10 років вів свого учня по щаблях історичної науки: історичні семінари в університеті, засідання історично-філософської секції НТШ з доповідями та повідомленнями Крип’якевича, сторінки «Записок НТШ», членство в Товаристві з 1906 року звичайне, з 1911 р. - дійсне.

Вчитель посилає молодого Івана Крип’якевича в наукові відрядження від імені Археографічної комісії НТШ до архівів і рукописних бібліотек (Краків 1906-1907 р.р.), Варшава і Москва (1910 – 1911 р.р.), М.Грушевський був науковим керівником докторської дисертації Крип’якевича на тему: «Козаччина і Баторієві вольності» в 1911 р. В 1908 р. молодий історик видає свою першу велику книжку «Матеріали до історії української козаччини», а потім – восьмий том фундаментальної серії «Жерела до історії України-Руси», що заслужено зайняла почесне місце в історії української археографії.

Вчитель та учень розлучилися ще в 1914 році, коли Грушевський назавжди попрощався зі Львовом.

Листовані зв’язки то були, то обривалися.

Навесні 1929 року Крип’якевич поїхав у Радянську Україну, в Київ, щоб вже востаннє побачитися з вчителем. А після його незрозумілої смерті в листопаді 1934 року написав книжку «Михайло Грушевський. Життя і діяльність» (Львів, 1935 рік).

Небагатьом історикам України талант дозволив одночасно тримати в одній руці два пера – перо академічного вченого і перо популяризатора науки. Крип’якевич працював у віденських журналах, у львівських «Письмах «З просвіти», «Молодій Україні», «Неділі», київському «Літературному науковому віснику». А в 1911-1914 роках він редагує журнал «Дзвінок» за підзаголовком «Ілюстрована часопись для дітей і молодіжи»; в 1913-1914 роках – журнал «Ілюстрована Україна».

Після закінчення університету він працює вчителем приватної гімназії  з українською мовою навчання в Рогатині. В 1909-1910 роках, потім – в 1912-1914 роках викладав історію в державній академічній гімназії в Львові. Поганий зір захистив Крип’якевича від військового мундира в роки Першої світової війни. Під час окупації Львова російськими військами у вересні 1914 року були зачинені українські школи. Знову через сто років це повторилось уже в Криму, а також на Донбасі.

У жовтні 1918 року напередодні антигетьманського повстання Крип’якевич їде до Києва, щоб одержати посаду приват-доцента недавно організованого Кам’янець-Подільського державного університету.

Але він її не зайняв через хворобу (тиф) і завірюху громадянської війни.

Крип’якевич мав письменницький хист. Майже десятирічний педагогічний досвід знадобився: виникають перші посібники з історії України Крип’якевича в 1919-1938 роках. Останній варіант (1938 року) був перевиданий видавництвом Львівського університету в 1990 році і став одним із перших підручників з історії України для середніх шкіл в незалежній Україні. В цей період він видає декілька збірок історичних нарисів для дітвори.

Найвидатніше досягнення Крип’якевича 20-30 років – «Студії над державою Богдана Хмельницького», що друкувалися підряд у чергових томах «Записок НТШ» в 1925-1931 роках.

Він друкується в різних львівських журналах, а також публікує свої статті в наукових журналах і щорічниках в УРСР до 1931 року. А потім на адресу Крип’якевича полетіла груба лайка. Він – «вчений» в лапках, «фашист і гетьманець», «шпигун-історик». По Східній Україні котився погром українського культурного і наукового життя, та наближалась епоха великого терору.

В 1925-1929 роках Крип’якевич працює в польських гімназіях Львова,  Жовкви. Одночасно, з 1921 року він брав активну участь в організації Українського таємного університету у Львові. Місця лекцій постійно змінювалися, щоб заводити на манівці шпиків та поліцію. У 1922 році Іван Петрович став секретарем сенату університету. Читав на філософському факультеті курси історії України, керував семінаром істориків, був редактором ряду томів «Записок НТШ», керівником окремої комісії старої історії України. В 1934-1939 роках він викладав історію України в Богословській академії у Львові (тепер Український католицький університет).

У 1920-30 роках Крип’якевич вів широку національно-громадську роботу.

В 1921-1922 роках він працював в Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком та впорядкуванням українських стрілецьких могил в Галичині.

В 1923-1925 роках він брав активну участь у роботі туристично-краєзнавчого товариства «Плай», співпрацював із різними журналами.

У Львові він опублікував ряд своїх праць «Велика історія України» (1935 рік), «Історія українського війська» (1936 рік), «Історія української культури» (1937 рік), «Всесвітня історія» (1938-1939 роки).

Неспокійно та стурбовано зустрів вчений вересень 1939 року. Але авторитет видатного історика переважив безпідставні підозри та недовір’я.

В 1939 році він – в.о. професора та завідуючий кафедрою історії України Львівського університету імені І.Франка, в 1940 році – завідуючий відділом Інституту історії України АН УРСР.

В 1941 році йому без захисту, на підставі представлених друкованих наукових праць,  присудили ступінь доктора історичних наук і затвердили звання професора.

Лише раптова і нагальна ліквідація НТШ 14 січня 1940 року  - товариства, у діяльність якого Крип’якевич вклав стільки зусиль та енергії, виглядала поганою ворожбою.

Була надія, що після чорних років гітлерівської окупації, які він провів редактором наукових видань Українського видавництва у Львові, повинна наступити стабілізація, хоча б у науковому житті.

Справді, повернувся Крип’якевич на посаду завідуючого кафедрою історії України в 1945 році. Став деканом історичного факультету, знову очолив відділ Інституту історії України АН УРСР. Але, як тільки закінчилась війна, вченого почали «проробляти» на публічних зборищах – «спектаклях» в університеті, в театрі ім.М.Заньковецької. Насувалися роки жданівської і кагановської реакції, цькування і виполювання української інтелігенції, звинуваченої в черговому рецидиві буржуазного націоналізму.

Львів вважався його центром. В серпні 1946 року академічні установи гуманітарного профілю у Львові були закриті. Всіх наукових співробітників розігнали, а шестеро найважливіших (і найбільш підозрілих) вчених (І.Крип’якевича, І.Карпинець, В.Огоневського, Олену Степанів, М.Возняка, Я.Ярему) депортували на «почесне заслання» до Києва. Там Іван Петрович працював вже науковим співробітником Інституту історії АН УРСР. А київські газети друкували погромні статті. Вченого звинувачували у фальсифікації етногенезу росіян та взаємовідносин Північної та Південної Русі ще до монголо-татарської навали. У травні 1948 року київська депортація закінчилась. Три роки віддав Крип’якевич Українському музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові. В 1951 році він знову очолює відділ Інституту суспільних наук АН УРСР.

Наближався ювілей Переяславської ради. Після деяких вагань історик вирішив подати до академічного видавництва монографію про Богдана Хмельницького, над якою працював ще з 20-их років. В Києві монографію зустріли радісно: кілька потенційних «авторів» розшматували її на частини, щоб кожну видати окремо, під власним прізвищем. Врятувала монографію відлига 1953 року: Крип’якевича призначили директором Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові. При таких обставинах книжку довелось знову складати докупи. Але і посада директора не врятувала монографію від знущань: з машинопису викидали сторінки, безбожно «причісували» і заредаговували текст «так, як треба». Коли в 1954 році  сигнальний примірник «Богдана Хмельницького» послали авторові на стіл у директорському кабінеті, він навіть не відкрив його. Це був гіркий біль за пошматовану працю, якій Крип’якевич віддав понад 30 років життя. Я особисто читав цю працю, в ній був цікавий фактичний матеріал. Адміністративної роботи Крип’якевич не любив, бо вона перешкоджала науковій. «Пів-на-пів», таким був принцип, якого він дотримувався. П’ятдесят відсотків  справжньої твердої науки всіх відділів інституту (історії України, який очолював особисто, археології, літературознавства, економіки) і п’ятдесят відсотків кон’юктурної відповіді на натиск академічного і позаакадемічного начальства. В 1958 році Івана Петровича обрали академіком АН УРСР. Майже десять років його директорування стало, попри всі перешкоди і труднощі на шляху академічної науки, таки світлою добою в історії інституту. До такого рівня він не піднімався ні до, ані після Крип’якевича.  За його ініціативою і під редакцією вийшли 8 томів щорічника «З історії західноукраїнських земель» (Київ, 1957-1963 роки), збірка «Документи Богдана Хмельницького (1648-1657 рр)» (Київ, 1962 рік), посібник «Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772 року)» (Київ, 1962р).

Він знав, що і як треба робити – і не його вина, що наукові проекти часто перетворювалися на карикатури. Так, задум «Історико-географічного словника України» реалізували в помпезно-парадний «Історії міст і сіл Української РСР», «Історичний атлас України в деформованому конформізмом «Исторический атлас Украинской ССР». А історичну бібліотеку України», за опрацювання якої він виступав не один раз,  - так і не зрушили з місця. Крип’якевич відчував, що довкола росте глуха стіна непорозуміння.

В 1961 р. Львівський університет ім.І.Франка відзначав своє 300-річчя з дня заснування. Деканат історичного факультету запросив Івана Петровича прочитати для студентів лекції з  історії України, зокрема, Галичини і Львова, особливо з сфрагістики –науки про печатки. З великою увагою ми слухали його чудові лекції. Сивий, 75-річний академік мовою оригіналу цитував польські й німецькі документи, наводив переконливі факти. Довго ще студенти обговорювали його виступи. 1 липня 1962 року Крип’якевич став пенсіонером.  Боротися далі за інститутське «пів-на пів» уже не було сил. А 21 квітня 1967 року вченого не стало. На його могилі на Личаківському кладовищі поставили скромного хреста з написом на табличці «Іван Крип’якевич – історик України» та дати життя. І знову комусь і чомусь цей напис не сподобався. Застосувались різні засоби залякування й шантажу – і хрест за написом, через кілька місяців після смерті академіка АН УРСР зник з його могили. А про Крип’якевича треба писати якраз, як про історика України, бо саме ним він був усе своє творче життя.

Ми повинні знати про людей українського минулого і сучасного правду. Вони заслужили на це своїм складним, часто, дуже покрученим життям. Такої правди заслуговує також Іван Крип’якевич.

Юрій Арламовський, вчитель-пенсіонер