Вітаю Вас, Guest

ОБІДРАНЕ, ОДНАК – ЖИВЕ, МІСТО ПІСЛЯФРОНТОВЕ…

 

Хроніка сучасних воєнних подій на Східному фронті України нагадує мені  повідомлення Радінформбюро 70 років тому, в липні 1944-го року.

 

Після невдалих контратак німецьких військ під Червоноармійськом і вимушеного перегрупування радянських частин в другій половині квітня 1944р. на фронті наступило тимчасово затишшя, яке тривало до середини липня.

Як писав у своїх листах до пошуковців міської середньої школи №1 колишній командир 388-го стрілецького полку майор С.І.Іванов, воїни споруджували ……доти і дзоти, рили траншеї, робили дротяні загорожі, встановлювали мінні поля. Полк входив до складу 172-ї Павлоградської дивізії орден Суворова стрілецької дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу генерал-майора Л.А. Краснова 13-ї армії, генерала М.П.Пухова.

Майор С.І. Іванов збирав дані про Броди, про його гарнізон, у старожилів розпитував про оточуючу місцевість.

В ніч на 6 червня 1944 р. почалася операція «Оверлорд» - людський десант англо-американських військ у Північній Франції.

Відкриття другого фронту в Європі вже не давало можливості перекидати німецькі дивізії на Східний фронт, зокрема – під Броди. Радянське командування почало готувати контрнаступ військ, відомий як «шостий удар» за термінологією радянських часів.

Він розпочався 13 липня о 5.30 ранку. Два могутніх удари радянських військ були спрямовані на украплення фашистських військ були спрямовані на укріплення фашистської групи армій «Північна Україна». Один удар – на Львівському напрямку, другий – на Рава-Руському, а частина сил була кинута в обхід з півночі і північного заходу бродівського угрупування ворога: 13-та армія генерала М.П.Пухова діяла на Рава-Руському напрямку.

17 липня воїни 388-го і 514-го стрілецьких полків визволили Броди. В результаті стрімкого маневру радянських військ було завершено оточення угруповання німецьких військ західніше Бродів. Утворився так званий Бродівський котел. З 20 по 22 липня тут було повністю розгромлено 8 ворожих дивізій, чисельністю понад 50 тисяч солдатів. Коли в Кременці стало відомо, що Броди звільнено, наша родина почала готуватися до повернення в місто. Ми їхали на підводі, а позаду жваво бігла наша худоба: коза й корова, які радісним меканням і муканням повідомили, що вони йдуть додому. Дорогою до нас приєднувалися інші мешканці Червоноармійська. Околиці міста зустріли нас страшенною пусткою. Зруйновані будинки, зарощені бур’янами сади та городи. У веранду нашого будинку, зведеного батьком напередодні війни, влучив снаряд. Крізь ліс бур’янів пробивалися флокси-квіти, посаджені під мирним небом матір’ю.  Вони ніби говорили, що життя продовжується, незважаючи ні на що. В кінці городу ми побачили дві могили  під ясеном. На зрубаному стовбурі смолою було вписано ім’я померлого воїна. А у наших сусідів розташовувався польовий перев’язувальний пункт. Що дивно, дерево, наче намагаючись якнайшвидше загоїти свої післявоєнні рани на корі, частково сховало той напис, тож прочитати його було складно. Останки воїнів на початку 50-их років було перенесено на військове кладовище. Центр міста лежав у руїнах. Посередині площі лежав збитий німецький літак. В його кабіні ми потім часто гралися, уявляючи себе пілотами.

Тоді наступив дуже важкий час. Але містяни не занепали духом: навпаки – спільними зусиллями почали відбудовувати власні будинки, підприємства, установи. Ніхто не сподівався на допомогу держави, а вірили у швидке завершення війни і мирне майбуття. Нетерпляче чекали листів із фронту від рідних. Приходили солдатські трикутники, написані простим олівцем в період затишшя на полях бою. Чорними воронами прилітали «похоронки».

Почали працювати магазини. Особливо запам’ятався хлібний. Він розміщувався скраю на території сучасної площі Незалежності, на колишній вулиці Ворошилова. Чергу за хлібом люди займали ще вдосвіта, тоді його видавали по спеціальних картках, по 250-300 грамів на одного. Моя бабуся займала чергу, а я приходив підмінити її вже о 8-ій ранку. Хліб привозили спочатку підводою, а згодом – автомашиною. Випечений він був лише наполовину – до повної готовності не вистачало дров на пекарні. Продавати його починали десь о 9-ій годині, інколи й пізніше. До хлібини, що мала вигляд «цеглини», додавали ще шмат, якого ми, малі дітлахи, йдучи додому, з’їдали до крихти.

Відновлювалася робота у райкомі партії, райвиконкомі, міській раді, пошті. Залізничний вокзал був зруйнований пострілами ворожої авіації, тож каса розташовувалася просто у вагоні.

Зі Сходу країни до нас прибули молоді лікарі. А колишній керівник міської лікарні Зайончковський після війни став міністром охорони здоров’я Польщі. Продовжував лікувати хворих і Ернест Оссас, фельдшер, який мав велику практику та досвід роботи ще з довоєнних часів. Під час фашистської окупації він переховував двох єврейських дівчат, віком 14-19 років.

А тим часом почалася підготовка до нового навчального року.  1 серпня 1944 року приступив до виконання обов’язків директора середньої школи  Пилипейко Трохим Давидович, а його дружина – Дарія Мусіївна – була завідувачем районного відділу освіти. Вчителі, техпрацівники, учні та їх батьки ремонтували класні кімнати, приносили з дому столи та стільці. Були призначені перші вчителі: молодших класів -  Пагубко Клавдія, Кіщун Надія, Карпець Зінаїда, Беланік Ольга – вчителька української та російської мов.  А пізніше прийшли до школи й інші педагоги: Пряда Євдокія,  Черниші Галина та Іван, Береза Зінаїда, Носенко Ганна.

З вересня вже розпочався 1944-1945 навчальний рік. За «парти» сіли 200 учнів 1-4их класів. Дітям катастрофічно бракувало  книжок, зошитів, ручок та чорнила. Учні писали на старих газетах, різних бланках, які залишилися від німецького штабу, що розташовувався в нашому будинку. Вдома були ручка й чорнило, що збереглися ще з польських часів. А інші виготовляли чорнило з бузини, пера прив’язували до паличок. Мій дідусь працював столяром у школі і зробив мені маленьку парту. Першим моїм вчителем був Черниш Іван Сергійович (1912-1999 рр), а його дружина – Галина Федорівна (1909-1974 рр), також була вчителькою початкових класів. Їх дочка Ліна – моя ровесниця та однокласниця. Нині вона проживає у Санкт-Петербурзі. Також Івана Сергійовича призначили військовим керівником 5-8 класів. Він – учасник війни, воював на різних фронтах, був тяжко поранений, демобілізований і направлений на роботу в школу. Нагороджений орденами та медалями, завжди ходив у військовій формі, бо цивільного одягу ще не мав.

Учні тоді навчалися у дві зміни: перша розпочиналася о 9-ій ранку. Фізична зарядка, а тоді – політінформація. Запізнення учнів на уроки прирівнювалося до запізнення батьків на роботу. Директор школи зобов’язував військового керівника І.Черниша давати таким учням різні наряди, або ж їх посилали додому за батьками. Всі діти , віком від 7 до 15 років, повинні були навчатися згідно Закону про всеобуч. За пропуски занять без поважних причин, спізнення, порушення трудової дисципліни, нетактовне поводження зі своїми однокласниками, учням знижували поведінку за чверть, навчальний рік, виключали зі школи на 2 тижні або й на рік. Іноді відправляли в Опарипсівську семирічну школу.

Окремих учнів 5-8 класів, через непідготовленість програмі, по якій вони навчались, переводили до нижчого класу.

Вчителям заборонялося опитувати учнів у останні дні чверті після уроків, організовувати заліки з метою підвищення оцінок.

Хлопчаки 1-6 класів були підстрижені, а старшим учням дозволялися лише короткі зачіски.

Техпрацівницями в школі тоді працювали рідні сестри – Степанюки Віра і Наталія, які не мали можливості щодня мити підлоги в класах. Тому дирекція школи зобов’язувала вчителів та учнів організовувати справу так, щоб у класах було чисто. А ще – мити підлогу раз на тиждень.

Надходила сувора, важка зима 1944-1945 років.

І знову війна, щоправда, неоголошена, через амбітні, загарбницькі плани Кремля. Через 70 років – руїни на Сході країни. Ризикуючи здоров’ям та життям, наші вояки визволяють міста й села Донбасу. Залишається лиш сподіватись, що незабаром українські стяги замайорять над визволеними Луганськом та Донецьком і нарешті настане довгоочікуваний мир.